Лінія молочного фронту

Це було ще на самому початку великої війни. Евакуація в тих краях відбувалася настільки стрімко, що місцеві часто кидали все як є: незачинені двері, незібрані речі, залишену худобу. Наш підрозділ саме закріпився на околицях одного такого села, готуючись зустрічати “непрошених гостей” у посадках за півтора кілометра звідти.

Зруйнувавши останню асфальтовану дорогу, що вела з боку окупованих територій до населеного пункту, ми з Кумом та дядьою Васею повільно патрулювали безлюдні вулички на нашому “течику”. Кум, відкривши вікно на пасажирському місці, меланхолійно курив. Десь на фоні гупали віддалені прильоти, а з нашого боку басовито відпрацьовували “Гради”. Звичайна фронтова симфонія.

І раптом крізь цей гуркіт прорвалося ревіння. Таке утробне, тужливе і моторошне, що в нас трьох одночасно пробіг холодок по спинах. Дядя Вася рефлекторно вдарив по гальмах так, що ми ледь не поцілували лобове скло. 

– Вася, ти чого гальмуєш?! – обурився Кум, струшуючи попіл з пікселя. – Це ж не в нас у салоні реве, чого ти панікуєш? 

Ми з дядьою Васею нервово заіржали, але цікавість і якийсь первісний інстинкт взяли гору. Що це за Годзілла і де вона так завиває?

Сховавши машину за глуху стіну ще цілої цегляної хати, ми, знявши зброю із запобіжників, пішли на розвідку. З кожним кроком ревіння ставало все гучнішим. Обережно зайшли на подвір'я. Добротна, чистенька хата. На дверях – масивний замок. Хазяїв уже немає. А зі стайні знову лунає цей крик душі.

– Та що ж там з нею таке? – запанікував дядя Вася, тупцяючи на місці. – Невже народжує?! Я пологи приймати не вмію, я тільки карбюратори перебирати можу! 

Кум відсунув Васю вбік і обережно прочинив скрипучі двері стайні. Там стояла чорна, як безмісячна ніч, корова. Вона повернула до нас голову і подивилася такими сумними і тривожними очима, що серце стиснулося. На дерев'яній балці над нею було криво надряпано: “СМОРОДИНА”.

Кум, із серйозним виглядом доктора ветеринарних наук, повільно обійшов тварину. Погладив її по крупу. Зазирнув ще раз у вічі. Потім присів навпочіпки і заглянув під черево. 

– Оооо, хлопці... Та тут джекпот, – протягнув Кум. – Вона ж не доєна, мабуть, добу чи дві. Вим'я кам'яне. Треба доїти, бо тварина загнеться.

Ми з дядьою Васею інтуїтивно зробили синхронний крок назад до дверей. У таких специфічних сільськогосподарських справах у нас був чіткий девіз: “Якщо не ми, то неми!”. Кум презирливо махнув на нас рукою. 

– Ех, піхота... Я на вас, дилетантів міських, і не розраховував. Тут до худоби підхід треба, ніжність, а не ваша груба воєнна сила. Йдіть шукайте чисте відро і чисту ганчірку. Треба вим'я помити перед процедурою. А я за той час піду руки з милом відмию.

Доки Кум енергійно шморкав рукомийником на вулиці, ми з Васею нишпорили подвір'ям. Підходяще чисте відро, найімовірніше, було в хаті, але хата була надійно зачинена. Ламати двері ми не збиралися – мародерство не в наших правилах, хоч діло і благе. 

– Відбій по відру! – дядя Вася притягнув з “течика” шестилітрову пластикову баклажку з водою. – Пийте, козаки! Що вип'ємо – те наше, що лишиться – зіллємо в рукомийник, а тару пустимо в діло. Виходу нема.

Ми трохи понадпивали, решту злили. Кум тактичним ножем філігранно зрізав з баклажки верх, зробивши імпровізований ковшик, і сів наприсядки біля Смородини. Він почав лагідно витирати їй вим'я вологою ганчіркою і примовляти до неї таким солодким голосом, яким, мабуть, говорив до дружини в першу шлюбну ніч. 

– Ну-ну, красуне... Тихше, дівчинко, зараз дядя Кум зробить тобі добре...

Але Смородина була з норовом. То хвостом Кума по потилиці так влупить, що з нього каска ледь не злітає, то задньою ногою спробує баклажку перекинути. Проте наш герой доїльного фронту таки знайшов сліпу зону, і за мить ми почули благовійне: дзинь... дзинь... – струмені молока вдарили по пластикових стінках.

Коли імпровізоване відро наповнилося наполовину, корова помітно заспокоїлася. А от Кум – навпаки. 

– Вася! – загорлав він зі стайні. – Шукай ще одну баклажку! Тут молока як на молокозаводі! 

– Та де я тобі її, в сєру матєрі, візьму?! – огризнувся Вася. – Вроджу, чи що?! 

– Дзвоніть Старшині, аматори! – видав геніальну ідею Кум, не відриваючись від процесу.

Виходу не було. Я дістав рацію і натиснув тангенту. 

– База, це Рекс. Прийом. Старшино, терміново потрібне “чисте відро” на наші координати. Прийом. 

В ефірі запанувала довга пауза. Я уявляв, як Старшина на КСП зараз гарячково водить брудним пальцем вздовж і впоперек таблиці умовних сигналів, шукаючи, яку нову номенклатуру ми зашифрували під “чистим відром”. 

– Рекс, це База... Яке ще відро? Ви що там, в розумом поїхали? – прохрипіла рація. 

– Звичайне, блін, відро! Пластикове або металеве! Чисте! – не витримав я.

За десять хвилин біля двору загальмував пікап. Відра не знайшлося, але Старшина притягнув чисту 15-літрову пластикову каністру для води з краником. Зайшовши до стайні, Старшина завмер. Він зсунув каску на потилицю і видав тихий свист. Картина була епічною: Кум, у повному екіпіруванні, в броніку і касці, сидить навпочіпки і доїть чорну корову, а ми з дядьою Васею стоїмо поруч, спершись на автомати, і заворожено за цим спостерігаємо, як у партері театру.

– Я служу давно... – філософськи почав Старшина. – Бачив, як солярку з паливозаправника крадуть. Бачив, як тушонку зі складу вночі виносять. Бачив навіть, як БК на сторінках паперових звітів безслідно розчиняється... Але щоб молоко тирили ПРЯМО З КОРОВИ?! Такого я ще не бачив!

Кум насупив брови і навіть перестав доїти. 

– Ти, дурню тиловий! – образився він. – Ми тварину рятуємо! Її добу не здоїли, вона ледь не лопнула від болю! А тобі лиш крадіжки в голові. Старшина, треба оголосити волонтерський збір тобі на невідкладну допомогу психотерапевта, бо ти скрізь зраду бачиш! 

– Я так розумію, каністра вам уже не треба? То я піду, – огризнувся Старшина, розвертаючись.