Евакуація мистецтва

Той клапоть землі ми в окупантів буквально вигризли зубами. Бої були в'язкі, важкі, але наш підрозділ таки зайшов на самісіньку околицю села і закріпився. Ми з Кумом та Студентом зайняли одну з крайніх хат.

Кум, який останні три доби марив тільки одним бажанням – роззутися, не став чекати особливих запрошень. Він упав на підлогу під стіною в маленькій кімнатці, зітхнув так, ніби скинув з плечей вагон боєприпасів, і почав стягувати свої розтоптані берці. Хоч ноги в нього, на диво, не смерділи (фронтова магія, не інакше), але ми зі Студентом задля приколу синхронно скривили роти, показово затулили носи руками і почали махати долонями, імітуючи газову атаку.

– Клоуни і макаки, – роздратовано глипнув на нас Кум, залишаючись у самих шкарпетках. – Жодної поваги до старших. Я б вас змусив мої онучі прати, якби ми в Першу світову воювали.

Він бурчав, але сам тим часом уважно розглядав кімнату. І тут у запилюженому кутку, під якимось старим ліжником, його погляд наткнувся на чималий чорний чемодан. 

– Дивно... – Кум насупив брови. – Кацапня забула, чи що? 

– Та не схоже, що в цій хаті взагалі були окупанти, – зауважив я, оглядаючи рівні стіни. – Подивись: стіни балонами не помальовані, унітаз стоїть на своєму законному місці, а посеред кімнат не насрано. Це явно не їхній почерк. 

– Точно! – підтвердив Кум, піднімаючись. – Тоді це хазяйське майно. Треба перевірити на наявність вибухівки. Ну, і взагалі.

Він обережно підтягнув чемодан до себе, клацнув застібками і відкинув кришку. У напівтемній кімнаті спалахнуло червоне світло. Там лежав розкішний, блискучий, ідеально збережений акордеон Hohner. Перламутрові клавіші блищали, міхи виглядали так, ніби інструмент щойно з фабрики.

У Кума аж обличчя засвітилося, ніби він побачив ящик дефіцитних набоїв. 

– Оце так... – прошепотів він, погладивши червоний корпус. – Рексе, навіть якби в цій хаті й стояли росіяни, вони б цього не взяли. Їхній ординський, проспиртований розум просто не здатен осягнути такого інструменту. Для них це не гармошка, щоб п'яним горланити, і не балалайка. Це, Рексе, високе мистецтво!

Кум різко обернувся до Студента: 

– Малий, давай ручку і папір! Треба хазяям якусь записку лишити, що ми тут були. Подякуємо, що хату лишили відкритою і нам не довелося двері виламувати.

Тільки-но він це сказав, як над дахом знайомо і мерзко просвистіла міна. Десь на городі знатно гупнуло. Хвиля вдарила по стінах, і Кумові прямо на каску посипалася суха штукатурка. 

– Швидше, Рексе, пиши ти, бо нас тут самих зараз евакуюють! – гаркнув Кум, струшуючи пил з плечей. – Пиши: “Дякуємо вам за гостинність! Тут були Кум, Рекс та Студент. Хату не чіпали. Врятували ваш акордеон від куль і мишей. Зв'яжіться з нами після перемоги”. І вкажи мою електронну пошту, бо мобільний тут писати ризиково, ще орки передзвонять.

І хоча електронка Кума виглядала як дуже специфічний жарт – cum1979@gmail.com – я стримав сміх і сумлінно вивів її на клаптику паперу, поклавши його на місце чемодана. Ми почали евакуйовувати інструмент. Кум мовчки зняв свій важкий рейдовий рюкзак, мовчки втулив його в руки ошелешеному Студентові, а сам обережно закинув чорний чемодан з Hohner'ом собі на спину.

Рація зашипіла – надійшов наказ на відкат. Закріпилися, передали сектор суміжникам і рушили на точку евакуації. Першим, хто нас зустрів біля лісосмуги, був наш мехвод Лисиця. Його голова стирчала з броні бехи і курила. Побачивши Кума з незвичним чорним коробом, Лисиця розплився в єхидній посмішці: 

– Опа! Куме! Це що, “вагнера” вже на цьому напрямку воюють і в паніці втратили тактичний баян?

Кум зупинився і розчаровано глянув на Лисицю, як на дуже мале, видихле пиво. 

– Які, в сраці, “вагнера”?! – обурився Кум. – Ти, село без сільради, в якому міліція досі на конях з луками їздить! Який це тобі баян?! Це – Акордеон! Hohner! Наш дядя Вася просто ошаліє від щастя. Він же в минулому житті акордеоніст від Бога. А на війні сидить без інструменту, тільки гайки крутить. Лисице, давай не базарити, а падай за ричаги і вивозь нас звідси. А ввечері, так і бути, прийдеш послухати “Ніч яка місячна” під акомпанемент маестро Василя.

Лисиця миттю заткнувся, оцінивши серйозність Кума, і ми поїхали. Всю дорогу в десантному відсіку бехи Кум тримав той акордеон на колінах, як новонароджену дитину, прикриваючи його собою від труски.

Вивантажилися біля нашої тилової бази. Дядя Вася традиційно лежав на картонці під своїм роздовбаним “течиком” і щось там крутив, супроводжуючи процес гучним сопінням. Ще від воріт Кум почав кричати на весь двір: 

– Василю! Хватить ґвалтувати нашу цнотливу техніку! Вилазь! Іди подивись, що я тобі приніс! Тобто, що НАМ приніс! – швидко виправив сам себе Кум.

З-під буса почулося кректіння, глухий удар, відбірний матюк (Вася, мабуть, приклався лобом до чогось), і нарешті на світ божий виповз наш водій, витираючи чорні від мазуту руки ганчіркою. Ми вже стояли над ним півколом. Дядя Вася подивився на нас знизу вгору важким поглядом, як на школярів, які щойно в бібліотеці шибку розбили. 

– Ну що там, скаути недороблені? Що вже втнули? Колеса пробили чи РПГ в салон зронили?

Кум, не кажучи ні слова, поклав чемодан на капот старого жигуля, що стояв поруч, і клацнув застібками. Дядя Вася отетерів. Пласкогубці, які він тримав у руці, з глухим дзвоном впали на землю. Він повільно підійшов ближче, присів над акордеоном. Я побачив, як його обвітрене, зморшкувате обличчя раптом змінилося. Очі стали вологими, а велика, брудна рука, якою він, наче мольфар, повільно повів над перламутровими клавішами, почала дрібно тремтіти.

– Я не хочу знати, хлопчики, де ви змародерили цю красу... – голос дяді Васі зірвався. – Але, Богом вас молю, скажіть, що це не міраж від контузії, і він залишиться з нами... 

– Василю, за кого ти нас маєш?! – образився Кум. – Ми не “змародерили”! Ми провели успішну спецоперацію з порятунку культурної спадщини!