Франкенштейн

Наш Старшина – людина залізна, господарська і страшний фанат Mitsubishi L200. Для нього цей пікап – як бойовий кінь, диван і склад одночасно. Він все збільшував і збільшував логістичні можливості свого транспорту. Наварив експедиційний багажник на дах, причепив кенгурятник, посилив ресори... Але бездоріжжя, як то кажуть, вносило свої корективи в перемішку з чорноземом.

Весна на Запоріжжі – це не про квіти, це про те, що дорога перетворюється на кисіль. Дороги зникли, залишилися лише “напрямки”, прохідні виключно для L200. А об'єми вантажу, які потребувала рота (БК, тушонка, вода, знову БК), вимагали щонайменше “течика”, який в ту багнюку навіть боявся дивитися.

Ситуація стала критичною: L200 проїжджає, але в кузов влазить всього нічого. Старшина, сховавши залишки своєї сержантської гордості десь глибоко в кишеню розгрузки, викликав на термінову нараду в бліндаж мене, Кума і нашого водія, дядю Васю.

– Мужики, це абзац, – почав Старшина, дивлячись на нас, як побитий собака на ковбасу. – Логістична жопа повна. Комбат вимагає БК, а я туди ледве пачку сигарет можу запхати поверх всього. Рятуйте. Я вас як людей прошу.

Ми замислилися. Дядя Вася запропонував підняти тиск у шинах. 

– Василю, не роби мені нерви! – вибухнув Старшина. – Ти ще запропонуй його святою водою побризкати, щоб він надувся!

Кум запропонував наварити ще один багажник поверх багажника. 

– Куме, – втрутився я. – Він тоді перекинеться на першому ж повороті. Нам потрібен об’єм, а не площа.

Дійшло до того, що ми з Кумом навіть дивилися відео на ютубі, як з кузова L200 зробити двоповерховий “ікарус” за допомогою пластикових пляшок і синьої ізоленти. Нічого путнього.

І тут, коли відчай вже почав душити Старшину, інженерний геній Кума видав іскру. Він піднявся з ящика від БК, на якому сидів, і загадково посміхнувся. 

– Мужики, – сказав Кум, – ми мислимо застарілими категоріями. Тюнінгувати – це для мажорів. Якщо не вдається тюнінгувати, то ми будемо... будувати!

Ми всі витріщилися на нього. 

– Старшина, – скомандував Кум, – давай пилку, шуруповерт, всі саморізи, які знайдеш, і всі порожні ящики від БК, які є на складі. 

Закипіла робота!

Це було щось неймовірне. В кущах біля капоніра, куди заїхав L200, відбувалося щось таке, що я туди навіть боявся заходити. Стукіт молотків, звук пилки, дзижчання шуруповерта... Це все перемішувалося з таким добірним, триповерховим армійським матюком, що навіть пташки замовкали навкруги. Чути було, як Кум душить Старшину (мабуть, за неправильний замір), а за хвилину – навпаки (Старшина захищав майно).

Дядя Вася декілька разів робив спробу зайти у те “горнило” фронтового крафту, щоб подивитися на долю ротної машини, але якийсь триповерховий матюк чи крик болю звідти зупиняв його. Він розвертався з широко розкритими очима, хрестився і йшов назад у бліндаж.

Час від часу і Старшина, і Кум виходили з тих кущів, покриті тирсою, пилом і ненавистю один до одного. Вони ні з ким не спілкувалися. Зосередженість на справі і нелюбов вдавалася в знаки, але ніхто не хотів давати задню.

Під вечір галас затих. Обидвоє вийшли змучені, брудні, але... з усмішками на обличчях. Старшина обійняв Кума за плече. 

– А бачив, Куме, як я той кут підігнав? 

– Та бачив, Старшина, якби я тобі не підказав...

Вони викотили пікап з кущів. Ми аж роти пороззявляли. 

– Франкенштейн готовий! – урочисто оголосив Кум.

Кунг, вищий за кабіну L200 щонайменше на пів метра, був готовий. І, як не дивно, все в ньому виглядало органічно. І колір (ящики від БК вже мали потрібний тактичний оливковий відтінок), і форма (трохи кутаста, але ж це фронт). Особливою гордістю майстрів був задній борт. 

– Дивись, Рексе, – з гордістю показував Кум. – Завіси використали навіть з тих же ящиків, тому маємо задній відкидний борт з дверцятами, які також закриваються на дві штатні застібки від ящиків. Все по феншую!

Дядя Вася аж рота роззявив. 

– Ну майстри! – видихнув він, обережно торкаючись дерев’яної конструкції. – Браво! Тепер туди можна не тільки БК, а й оркестр в повному складі запакувати!

Але головним досягненням того дня був не новий дерев’яний кунг, який справді врятував нашу логістику. Головним було те, що Старшина з Кумом за день цієї пекельної роботи не повбивали один одного.

Ми сиділи біля “Франкенштейна” під вечірнім Запорізьким небом. Кум дістав цигарку, закурив, подивився на нашу дерев’яну фортецю і з глибоким філософським спокоєм підсумував:

– Знаєш, Рексе, що я зрозумів? Немає у світі такої інженерної проблеми, яку неможливо було б вирішити за допомогою шуруповерта, гори порожніх ящиків від БК і дикої, тваринної нелюбові до свого напарника. Коли ненависть працює як паливо, ККД зростає до небес, а Франкенштейн виходить такий, що навіть конструктори Mitsubishi приїхали б сюди переймати досвід. Головне – вірити в силу саморіза!