Августина

Почалося все з того, що ми з Кумом, маючи зайву годину вільного часу, підсобили одній місцевій бабусі в прифронтовому селі – підварили і виставили перекошені ворота. Бабуся хрестилася, дякувала, а наступного ранку причвалала до нашого розташування з мішком, у якому щось підозріло вовтузилося.

Вона розв’язала мішок і витягла за крила здоровенну, білу, як сніг, живу гуску. 

– Оце вам, хлопчики, до столу! – урочисто заявила бабця. Ми з Кумом впиралися, як могли. Пояснювали, що ми піхота, а не фермери, що в нас сухпайків на роту вистачить, щоб до москви дійти. Але бабуся пішла з козирів: 

– Як не візьмете, синочки, то я прямо зараз піду і руки на себе накладу! Від образи і ганьби такої!

Цей емоційний шантаж бив нижче пояса. Проти ворожої артилерії ми прийоми знали, а от проти сільського психологічного терору були безсилі. Гуску довелося лишити.

За годину в управлінні роти сиділи троє: я, Кум і гуска, прив'язана за лапу до ніжки столу. Час від часу вона невдоволено гегала. 

– Куме, давай не будемо прив'язуватися до неї емоційно, – запропонував я, дивлячись на птаха з гастрономічним інтересом. – Вода закипить швидко. Пустимо на суп прямо сьогодні. Буде шикарний бульйон. 

– Відставити суп, Рексе! – обурився Кум. – Ти що, історії не знаєш? Гуси врятували Рим! А ця врятує нашу роту. Я вже їй і ім'я придумав – Августина. Бо зараз на дворі що? Серпень. Значить, на давньоримський манер вона буде Августиною.

Десь на слові “Августина” двері пункту управління розчахнулися, і на порозі виріс Ротний. Він обвів поглядом наш зоопарк. Гуска, ніби відчувши начальство, витягла шию і видала коротке, статутне “Га!”. 

– Це що за пташиний двір ви тут розвели?! – гаркнув Ротний. – Ану випустіть гуску на двір! Ще не вистачало, щоб вона тут мінні поля на підлозі наставила. Зоотехніки недороблені! 

– Командире! – Кум миттєво знайшов виправдання, зробивши серйозне обличчя. – Це ж не просто гуска! Це біологічна система раннього виявлення ДРГ противника! Працює автономно, без батарейок і Старлінка! Чує чужого за кілометр! 

Ротний закотив очі, вислухавши ці небилиці, і махнув рукою: 

– Значить так, система раннього виявлення. Береш свою Августину і марш до Старшини. Хай він вирішує, що з цим шматком пір'я робити. І щоб духу її тут не було!

Коли Кум почув про Старшину, він напружився. Вони зі Старшиною були як два мінуси в магніті – постійно відштовхувалися через однакову впертість. Кум знав: Старшина людина практична, він ту Августину одразу в казан відправить. З принципу і чистої впертості Кум вирішив пташку захищати до останньої краплі крові.

Але коли ми притягнули гуску на склад, Старшина, замість того щоб гострити ножа, раптом хитро примружився. 

– Рубати? Ні-ні-ні, хлопці, – потер руки Старшина. – Тут треба мислити стратегічно. У начальника логістики бригади, майора Анатолія Сергійовича Гусака, завтра день народження! А Гусак – мужик правильний, козарлюга, добротні приколи цінує понад усе. Старшина видав геніальний і екстравагантний план.

Ми зганяли в найближче АТБ, скупили цілий лоток шоколадних яєць “Кіндер-Сюрприз”. Старшина десь намутив гарний плетений кошик. Ми виклали туди кіндери, зверху, як на трон, посадили очманілу Августину і перев'язали всю цю конструкцію розкішною блакитною стрічкою. Доповіли Ротному, той поржав і передав Комбату. Комбат одобрив. До вечора весь штаб ходив, підсміюючись у кулак, уявляючи, який фурор зчинить наша птахоферма у тиловиків.

І ось, урочиста делегація: я, Кум зі святковим кошиком у руках і Старшина, висунулася до логістів. Біля хати майора Гусака крутився люд, як на ярмарку. Машини під'їжджали і від'їжджали. Кожен, хто мав хоч якийсь “шкурний” інтерес до головного логіста бригади (а це, власне, всі), вважав за свій святий обов'язок привітати його з уродинами. Старшина теж мав свій інтерес щодо нових спальників, а ми з Кумом і Августиною йшли причепом як ударна гумористична сила.

Заходимо в апартаменти. За столом сидить майор Гусак. Статний, широкоплечий мужик років п'ятдесяти. Сива шевелюра, хитрий погляд і вуса... О, ці вуса! Вони були ще розкішніші і більші, ніж у Кума, що миттєво викликало у мого побратима легкі ревнощі. Справжній козак.

З порогу майор присадив нас своєю фірмовою усмішкою: 

– О, явилися! Чого приперлися, бісові діти? Знов майно списувати будете, чи совість нарешті прокинулася? Старшина тільки набрав повітря в груди для офіційного привітання, як Кум, не стерпівши конкуренції по вусах, парирував: 

– Та яка совість, пане майоре! Ми її ще в учебці на тушонку виміняли! Прийшли перевірити, чи у вас вуса за статутом ростуть, чи з порушенням аеродинаміки!

Гусак реготнув, спираючись на стіл. Почався словесний пінг-понг. Діалог із підколками, згадуванням старих гріхів Старшини і Кумових зальотів тривав хвилин п'ять. І тут Августина, якій, мабуть, набридло сидіти на шоколадних яйцях, висунула голову з кошика, який Кум тримав за спиною, і голосно, на всю хату, видала: 

– ГА-ГА-ГА!

Майор Гусак осікся. 

– А що це там у вас... крякає? – оторопів він, заглядаючи за Кумову спину. 

– Це не крякає, пане майоре! Це наш ексклюзивний подарунок від батальйону! – виструнчився Старшина.

Кум урочисто виніс кошик наперед і поставив на стіл перед майором. Августина сиділа на кіндерах, перев'язана блакитною стрічкою, і дивилася на головного логіста з абсолютною зневагою. Майор Гусак завмер. Він мовчки, викотивши очі з орбіт, дивився то на гуску, то на шоколадні яйця під нею, то на нас. Зависла така тиша, що було чути, як муха б'ється об шибку. Я, якщо чесно, очконув. По спині побіг холодок. Здалося, що наш жарт не зайшов, майор зараз сприйме це як особисту образу (з огляду на його прізвище), і ми всі підемо в повну, безпросвітну сраку разом зі спальниками і запчастинами до кінця війни.

Гусак повільно підняв руку, вказав пальцем на кошик... і раптом його обличчя почервоніло. Він відкинувся на спинку стільця і так пирснув сміхом, що здавалося, від його громоподібного реготу старий дах хати зараз просто з'їде набік. Він сміявся до сліз, б'ючи кулаком по столу, поки Августина перелякано гегала в унісон.