Виправні роботи

Рама нашої бойової “Навари” вчерговий раз сказала “кряк”. Цей японський самурай тягав на собі стільки БК, мінометів і трофейного брухту, що його хребет просто не витримав тягаря війни. Рішення командування (тобто Кума) було вольовим і оскарженню не підлягало: самі зварювальним апаратом не ліземо, досить цього доброго, шукаємо справжнього костоправа.

Наводку дав знайомий місцевий фермер. 

– Хлопці, є один майстер, – сказав він, чухаючи потилицю під засмальцьованою кепкою. – Руки в нього з правильного місця ростуть, золоті руки! Але село, де він мешкає… скажімо так, специфічне. Не дуже вони там налаштовані ЗСУ допомагати, і появі вашого брата не радіють. Ждуни, одним словом. Тому вважайте.

Що мені, що Кумові на ці побрехеньки було глибоко плювати. Ми тих любителів “узкого міра” бачили стільки, що нас цим селом злякати було важче, ніж їжака голою дупою.

Одного чудового ранку ми за допомогою кран-балки і міцного багатоповерхового армійського матюка завантажили те, що колись називалося “Наварою”, на причіп найнятого трактора. 

– Рексе, лізь у кабіну, – скомандував Кум, відкриваючи дверцята пікапа, який вже стояв на причепі. 

– Куме, ти здурів? Нас же хитатиме, як дрова! 

– Так спокійніше. І нам, і їй (за версією Кума “Навара” була японською дівчиною), – філософськи відрізав Кум, сідаючи за неробоче кермо. – Якщо вона зсунеться з причепа, то ми хоч загинемо з честю – в кабіні бойової посестри!

Він віддав команду рукою, і тракторист рушив. Ми трусилися польовою дорогою між селами хвилин сорок. Відчуття було таке, ніби ми в пральній машині на режимі “віджим щебеню”. Нарешті в'їхали в овіяне легендами село. На вулицях – ані душі. Тільки кури перебігають дорогу, та пси гавкають з-за парканів. 

– Дивно, – зауважив я, визираючи у вікно. – Вимерли вони тут, чи що? 

– Нічого дивного, – парирував Кум, тримаючись за ручку над дверима. – Нормальні люди-трудяги. Чимось та й зайняті на городах, от і нема їм часу рота роззявляти на наш трактор.

З горем навпіл знайшли потрібне подвір'я. Назустріч вийшов кремезний чолов'яга. Права нога в нього була на протезі, але ступав він впевнено. Він навіть не привітався одразу. Став, примружив одне око і почав оцінювати фронт робіт, скануючи покручену раму “Навари”, хоча ми ще й словом не обмовилися.

– То ви – пан Микола? – привітно почав Кум, вистрибуючи з кабіни. – Мир вашому дому! Добрі люди сказали, що руки у вас золоті! 

– Оце ми ще перевіримо, які вони золоті, – криво усміхнувся чоловік, витираючи руки об шмаття. – Що, рама не витримала вашого ентузіазму? 

Микола погодився допомогти. Але слова фермера підтвердив. 

– Слухайте сюди, хлопці, – тихо сказав він, озираючись на сусідські паркани. – Люди тут… як би м’якше сказати… хворі на голову. Деякою мірою ждуни. Їм краще не бачити і не знати, що я тут вам роблю. Тому давайте так: швидко згружайте техніку, і щоб духу вашого тут не було. Приїдете в понеділок, це через чотири дні. І бажано без цього гуркітливого трактора. Навара буде на ходу.

Кум всі чотири дні ходив, як кіт біля сметани – не міг дочекатися понеділка. І ось цей день настав. Ще вдосвіта він підняв на ноги мене і дядю Васю. 

– Заводь течика, Василю! – скомандував Кум, натягуючи розгрузку. – Підкинеш мене з Рексом, заберемо нашу кралю!

Дорога пролетіла непомітно. Але те, що ми побачили, заїхавши на подвір'я Миколи, занурило нас у глибокий, холодний шок. “Навара”, яка вже стояла на рівній, завареній рамі, мала жалюгідний вигляд. Всі чотири колеса були пробиті і спущені. Вікна – розтрощені вщент. І весь кузов був щедро, з ненавистю, помальований білим балончиком: якісь кривулясті лінії і матюки. Але це було не все. Вікна в хаті Миколи теж зяяли дірками. Стіни ззовні були обписані тією ж білою фарбою. А в дерев’яних дверях хати глибоко стирчала сокира. До топорища був примотаний скотчем картонний шматок з кривим написом російською: “За помощь ВСУ”.

Кум важко ковтнув слину. Жоден мускул на його обличчі не здригнувся, тільки очі стали схожі на дві амбразури. 

– Вася… – голос Кума був тихим і хриплим. – Не спіши їхати назад. Глуши мотор. Будемо село виховувати.

Я ж, не чекаючи команд, кинувся до хати. Двері були прочинені. У темних сінях, спершись на стіну, лежав Микола. Він був без протеза, культя була обмотана якимось бинтом, а на лобі красувалося свіже, криваве садно. 

– Миколо! Живий?! – я кинувся допомагати йому підвестися. 

– Живий, живий, хлопці… – крекчучи, відповів він. – От же ж гниди… Під ранок нагрянули, ще сіріло. Незрозуміло хто. Почали бити скло, трощити все на подвір'ї. Я підхопився з ліжка, спросоння забув про ногу… Хотів вискочити на вулицю, потягнувся за милицею, на одній нозі стрибнув, спіткнувся і влетів лицем прямо в одвірок. Вирубився. Коли в очах розвиднілося і я виповз у сіні, то вже почув, як ви у двір заїжджаєте. Розминулися ви з лиходіями буквально на хвилини…

У дверях виріс Кум. Він подивився на Миколу, на розбиту хату, і зціпив зуби так, що я почув скрегіт. 

– Значить так. Я цього так не лишу. Це курям на сміх! Приїхати в українське село за допомогою, а отримати диверсію в тилу! – Кум розвернувся до мене. – Рексе, дзвони копам. Нехай їдуть сюди. А ти, Миколо, вдягай протез. Показуй дорогу до місцевого Старости! Будемо шукати цих недороблених графітістів!

Староста – гладкий, лисий чоловік з очима, що бігали, як таргани по кухні, – зустрів нас у своїй конторі дуже неохоче. Ба більше – відверто байдуже. Ніби погром хати людини з інвалідністю – це в них буденна сільська традиція. Туди ж швидко підтягнувся і місцевий дільничний – молодий, худий хлопець, який, на відміну від старости, явно мав свідому проукраїнську позицію і одразу почав щось занотовувати.

– Ну що ви, хлопці, кіпіш піднімаєте? – вальяжно відкинувся в кріслі Староста. – Ну, хулігани якісь. Малолітки, мабуть, напилися. Тут таке буває, не треба робити з цього трагедію національного масштабу. А Микола ваш… ну, сам винен, що впав. Обережніше треба бути, коли на одній нозі скачеш.