Стамбульський піксель

Приїхали ми якось із Кумом у тил, до штабу бригади. Справи якісь паперові закрити, ну і, звісно, потинятися, подивитися, чим дихає “велика земля”. Заходимо на територію, і тут Кум застигає, наче побачив пряме попадання в склад БК противника.

– Рексе, ти бачиш те саме, що й я, чи в мене вже макітра відмовила? – шепоче він, не зводячи очей з фінансиста бригади, який поважно чимчикував повз нас.

Я придивився. Фінансист був вбраний у новесеньку, з голочки, літню польову форму. На перший погляд – наш рідний ММ-14, звичайний піксель. Але якщо придивитися ближче, під певним кутом...

– Слухай, Куме, – кажу, – воно наче і піксель, але якимось... “Сходом” віддає.

Дійсно, замість суворих українських квадратів на тканині проглядалися легенькі, ледве помітні мотиви “Тисячі і однієї ночі”. Десь натовп пікселів складався у силует мінарета, десь проглядалося щось схоже на огірок-пейслі, а на коліні у фінансиста я готовий був закластися, що бачу обриси лампи Аладдіна.

– Це турецька! – з побожним трепетом вимовив Кум. – Я таку на волонтерських сайтах бачив. Вона ж дихає, Рексе! Вона ж літом – як кондиціонер! А малюнок... Це ж тактичний камуфляж “Сулейман Пишний”! Ворог побачить, подумає, що джин за ним прийшов, і одразу здасться. 

Зависть, страшна і зелена, як болотяна жаба, вчепилася Кумові в горло. 

– У нас теж має бути така форма! Вся рота має ходити, як турецькі яничари!

– І куди ми підемо? В Стамбул пішки? – скептично запитав я.

– Навіщо Стамбул, коли у нас є свій султан речового складу? Йдемо до Петренка!

“Прапорщик” Петренко (хоча офіційно він давно вже штаб-сержант, але для нас він назавжди залишиться “прапорщиком” за покликом душі) був начальником речового складу бригади. Це був старий, хитрий вояка, який пережив трьох комбригів, дві реформи і одну перевірку з Міністерства оборони, не втративши жодної пари шкарпеток зі звіту. Встиг він послужити і в нашому батальйоні. Тому зналися ми давно.

Ми знайшли його біля складу. Петренко сидів на ящику, палив цигарку і з виглядом римського імператора спостерігав, як розвантажують фуру. Він теж був у “турецькому пікселі”. На ньому він виглядав особливо солідно, наче намет османського візира.

– О, які люди! – ліниво протягнув Петренко, побачивши нас. – Бойові сержанти завітали. Ящик тушонки списати чи знову мило закінчилося?

– Здоров'я бажаю, любий наш дорогесенький Петренко! – Кум одразу ввімкнув режим “найкращий друг”. – Та яке мило, ми ж суворі воїни, ми багнюкою миємося. Ми тут проїздом, дай, думаємо, зайдемо до найкращого речовика Збройних Сил, руку потиснемо.

– Руку потиснути – це добре, – примружився Петренко. – А що в руках?

– У руках поки що пусто, але в душі – повага! – солов'єм заливався Кум. – А скажи нам, шановний прапорщику, що це на тобі за кунтюш такий розкішний? Невже сам Ердоган прислав?

Петренко задоволено погладив форму на животі. 

– Це, хлопці, експериментальна партія. Літня, полегшена. Туреччина. Якість – вогонь. Наші тиловики вже всі вдяглися.

– Бачимо, бачимо, – Кум зітхнув так важко, що десь у Стамбулі похитнулася Айя-Софія. – Тиловики вдяглися... А ми, дорогий наш друже, там, на “нулях”, в нашому стандартному пікселі пріємо, як карасі в сметані. Шкіра злазить, як у гадюки весною. Хлопці кажуть: “От би нам таку форму, ми б за два дні до Криму дійшли, бо в ній бігати легко”.

– До Криму – це добре, – кивнув Петренко, випускаючи дим. – Але форма – підзвітна. Експериментальна партія закінчилася. На вас не розраховано.

Кум довго і наполегливо вів переговори. Він згадував спільні бої під Оріховом (де вони, насправді, бачилися один раз на КСП батальйону), обіцяв Петренкові пам'ятник при житті біля входу на склад і навіть пропонував записати його в співавтори своєї майбутньої книги “Як вижити в ЗСУ, якщо твій Кум – ідіот”. Петренко тримався, як вежа ДАПу. Він був старий хитрий лис і на дешеві компліменти не вівся.

Але Кум не був би Кумом, якби не знав Петренкову Ахіллесову п'яту. Справа в тому, що “прапорщик” Петренко був не просто речовиком. Він був митцем. Гуральним митцем. У вільний від обліку трусів час він займався дистиляцією, і ходили чутки, що його “Петренківка” збиває з ніг швидше, ніж ПТУР.

– Ех, Петренко... – раптом змінив тон Кум, зробивши обличчя глибоко замисленого філософа. – Не хочеш про форму, давай про вічне. Ти ж у нас відомий поціновувач справжнього, шляхетного напою. Не того шмурдяка, що в магазинах продають, а витвору мистецтва.

Петренко помітно напружився, в очах блиснув інтерес. 

– Ну, є грішок... Якість потребує душі.

– Отож! – підхопив Кум. – А ми тут з Рексом нещодавно зв'язалися з нашими друзями із Закарпаття. З самого Хуста. І вони, пане прапорщику, розповіли нам про одне диво. Майстер-бондар, у п'ятому коліні, зберіг стару технологію. Дубова бочка. Але не просто дуб. Дуб, який тридцять років зростав на кристалічному гірському повітрі, а потім був випалений зсередини за секретною рецептурою закарпатських мольфарів.

Петренко ковтнув слину. Кум бачив, що ворог похитнувся.

– І ми подумали, любий ви наш, – продовжував Кум, знизивши голос до таємничого напівшепоту, – що така бочка просто створена для того, щоб у ній витримувався твій знаменитий “Запорізький степовий бурбон”. Уявляєш? Янтаровий колір, аромат ванілі, карамелі і легкий присмак пороху... Це ж не просто напій буде. Це буде зброя масового ураження поціновувачів алкоголю! Навіть Ердоган приїде на дегустацію.

Звучало це спокусливо, дуже улесливо і, головне, точно било в ціль. Петренко уявив свою “Петренківку” в такій бочці, і його серце речовика розтануло, як масло на гарячій пательні.

Він зиркнув навсібіч, переконався, що нікого зайвого немає, і тихо сказав: 

– Ящик під дубову бочку... – він замислився на секунду. – “Тисячу і одну ніч”, кажете, хочете? На цілу роту?

– На цілу, Петренко! Щоб усі ходили, як яничари свободи! – радісно підтвердив Кум.