Гівняна вдача

Приїхав нам якось солідний підгін від волонтерів – два свіжопригнані “течики” на литовських бляхах. З вигляду – рідні брати-близнюки. Обидва матові, зелені, трохи побиті життям, але бойові.

Але диявол, як відомо, ховається під капотом. З'ясувалося, що один бус іде з турбованим двигуном, а інший – звичайний, атмосферний “трактор”. І тут між Кумом та Старшиною спалахнула битва титанів. Бо їздити на атмосфернику, який розганяється до сотні за три дні, ніхто не хотів. Обидва рвалися за кермо турбованого “монстра”.

– Я т.в.о. командира експедиції! – кричав Кум. – Я буду вирішувати, кому – швидкість, а кому – “тракторна” тяга! 

– А я матеріально-відповідальна особа! – волав Старшина. – Мені треба майно оперативно рятувати!

Сперечалися б до ранку, але вирішили тягнути жереб. Старшина, примруживши хитре око, потягнув сірничок... і витягнув довгий. Виграв!

Кум скривився так, ніби лимон цілком проковтнув. 

– Старшина в дитинстві гівно їв – от йому і щастить! – сумно і з глибокою філософською тугою зауважив Кум, дивлячись, як задоволений переможець лізе в кабіну турбованого буса.

Старшина вмостився на водійському сидінні, покрутив задом, вхопився за кермо і спробував його вивернути. Жили на його шиї напружилися. 

– Щось тут кермо туго ходить, – крекчучи, видав Старшина. А потім авторитетно додав: – Але то у всіх нових машин так. Ще не розробилося!

Ми з Кумом переглянулися. На одометрі “нової машини” світився пробіг у 400 з гаком тисяч кілометрів, і це явно було вже після третього скручування десь під Варшавою. Але перебивати радість Старшини не стали.

Ми запакувалися в наш повільний атмосферний “течик” і рушили слідом.

Старшина дорвався до турбіни. Він тиснув на газ так, ніби брав участь у Формулі-1 на трасі під Монте-Карло, а не місив багнюку розбитою прифронтовою дорогою. Його бус ревів, випльовував хмари чорного диму і всім своїм виглядом показував: “Дивіться, ніщеброди, я – турбований!”.

Ми вже почали безнадійно відставати, аж раптом попереду сталася драма. Турбований “течик” Старшини різко, з вереском лисої гуми, пішов юзом, злетів на узбіччя, підняв стовп куряви і завмер.

– О, – на досвіді заіржав Кум, скидаючи швидкість. – Мабуть, срачка напала. Не дотерпів наш гонщик.

Ми загальмували поруч. Двері “турбо-монстра” відчинилися, і звідти буквально вивалився Старшина. Виглядав він так, ніби три дні пив палену горілку, а потім його переїхав асфальтоукладчик. Очі в купу, кепка набакир, з носа тече щось незрозуміле. Він хитаючись зробив крок у бік посадки, зігнувся навпіл і його епічно знудило прямо в траву.

– Старшина, ти що, дійсно отруївся своїми перемогами? – крикнув я, вискакуючи з машини.

Старшина, відпльовуючись і тримаючись за голову, підвів на нас очманілий погляд. 

– Яке... кхм... отруївся…? – прохрипів він. – Я їду, нікого не чіпаю... А тут з керма як бахне!

Ми зазирнули в кабіну. З керма “нової” машини, яка розміняла півмільйона кілометрів, звисала біла, припудрена тальком ганчірка. Спрацювала подушка безпеки. Прямо на ходу. Прямо Старшині в писок.

– Ну, з ким не буває? – філософськи резюмував я, ледве стримуючи сльози від сміху. – Машина не нова. Електроніка замкнула на ямах.

Але Кум, задоволено погладжуючи вуса, підійшов до Старшини, поплескав його по плечу і видав остаточний вердикт: 

– Ні, Рексе, ти не розумієш. Це не електроніка. Це карма! Навіть техніка противилася, аби Старшина на ній їхав. Мабуть, при жеребкуванні він таки шахраював!

До розташування ми їхали повільно. Ми попереду на нашому "тракторі", а Старшина позаду. На гашетку він більше не сильно не давив, а кермо тримав на витягнутих руках, відхиливши голову максимально назад – щоб, не дай Боже, німецький автопром не вирішив зробити контрольний постріл.