Ель Кум

Надійшов наказ: мене і Кума відряджають до суміжників “для посилення та обміну досвідом”. Ну, думаємо, знову доведеться вчити молодняк окопи копати так, щоб з космосу не видно було. Але реальність виявилася куди екзотичнішою.

Прибуваємо на ППД батальйону. Атмосфера там була напружена, як струна на гітарі фламенко. Всі погляди – від комбата до кухаря – були прикуті до одного сектору, звідки лунала гучна, швидка і геть незрозуміла мова, перемішана з вибухами реготу.

Нам пояснили: прибуло поповнення. Ціла рота добровольців із далекої Колумбії. Хлопці гарячі, мотивовані, рвуться в бій, але є нюанс – ні бельмеса не розуміють українською. Командувати цим інтернаціоналом поставили старшого лейтенанта Грушку.

Ми знайшли бліндаж Грушки. Йому було років 25, типовий “піджак” після військової кафедри. На носі – окуляри з такими товстими лінзами, що ними можна було б розпалювати багаття в хмарний день. Він потрапив на цю “ласу” посаду тільки тому, що в університеті ідеально вивчив англійську. Але, як виявилося, знати мову і керувати сотнею озброєних колумбійців – це дві великі різниці.

Коли ми зайшли, Грушка сидів за столом, обхопивши голову руками, і мав вигляд людини, яка два тижні намагається зупинити бій биків за допомогою Оксфордського словника.

– Здоровенькі були, пане офіцер! – з порогу гаркнув Кум, поправляючи автомат. – А де тут у вас наречена? Бо ми, значить, свати. Прийшли з хлібом-сіллю, а ви тут сидите кислий, як той лимон після текіли. Де весілля, де музики, де, зрештою, щасливий молодий?

Грушка підняв на нас свої короткозорі очі. Крізь лінзи вони здавалися величезними і повними відчаю. Але коли він побачив наші засмаглі пики і сержантські погони, в них блиснула надія. 

– Хлопці... – видихнув він. – Ви не свати. Ви янголи-охоронці. Богом клянуся, ще тиждень – і я почну говорити іспанською, але виключно матюками. Вони ж... вони ж як діти з гранатометами! Енергії – море, дисципліни – нуль. Весь батальйон з мене ірже, комбат щоранку питає, коли ми вже підемо в атаку, а я не можу їм пояснити, де право, а де ліво!

Кум сів на ящик з БК, закурив і примружився. Його вуса заворушилися – вірна ознака, що в голові зріє стратегічний план.

– Так, старлей, – сказав Кум, випускаючи дим. – Відставити паніку. Ти тут владу представляєш, чи де? Англійська твоя тут до одного місця, тут треба діяти по-нашому, по-сержантськи. Командуй нараду! Скликай цей... картель! Будемо проводити виховну годину з елементами міжнародної дипломатії.

Грушка скликав бійців. Ми пішли до їхнього бліндажа. Туди набилося чоловік двадцять. Смагляві, широкоплечі, з білосніжними посмішками. Вони галасували, плескали один одного по плечах і дивилися на нас із доброзичливою цікавістю.

Грушка спробував щось сказати вишуканою англійською. Його не почули. Тоді на середину вийшов Кум. Він не знав ні англійської, ні іспанської. Його словниковий запас іноземних слів обмежувався “хенде хох” і “окей”. Але Кум знав універсальну мову армії – мову жестів, інтонації та харизми.

Він підняв руку. Запанувала тиша. Кум тицьнув пальцем собі в груди: 

– Кум! Сер-жант! Компренде? 

Колумбійці закивали: “Si, sargento Kum!”

Кум обвів їх суворим поглядом, потім показав на карту, де були позиції ворога, і зробив виразний жест великим пальцем по горлу, супроводивши це звуком “Кххх!”. Потім показав на колумбійців, стиснув кулак і підняв великий палець вгору: “Гуд! Мучачос – сила!” Бійці радісно загули.

А потім Кум показав на їхню зброю, яка була складена абияк у кутку, на розкидані речі, зробив страшне обличчя, опустив великий палець вниз і голосно сказав: “Но пасаран! Це – херня! Дисципліна – капут! Комбат – ата-та по дупі!”

Не знаю, що вони зрозуміли, але “ата-та по дупі” прозвучало інтернаціонально.

Кум дістав свій смартфон. Я думав, він покаже фото сім'ї. Але він відкрив галерею і показав відео палаючого російського танка, який горів так яскраво, що засліплював екран. 

– Це – моя робота! – гордо сказав Кум. – Хочете так само?

Колумбійці прилипли до екрану. Вони цокали язиками, вигукували “Madre mía!” і дивилися на Кума вже не як на дивного дядька з вусами, а як на авторитета.

Крига скресла. Виявилося, що у Кума з колумбійцями купа спільних тем. Вони знайшли спільну мову через любов до кави (Кум критикував їхню, вони – нашу, але зійшлися на тому, що “Мівіна” – це зло), через обговорення тактико-технічних характеристик кулеметів і, звісно, через жінок. Кум на пальцях пояснював, які у нас в Україні гарні дівчата, а колумбійці показували фото своїх красунь.

Через три дні взвод було не впізнати. Кум, не знаючи мови, примудрився навчити їх копати окопи за стандартом НАТО (за версією Кума), чистити зброю до блиску і навіть вивчити кілька ключових команд українською, головна з яких була “До бою, курва!”.

Старлей Грушка ходив за Кумом як заворожений, протираючи свої окуляри. Коли він бачив, як Кум одним рухом брови змушує замовкнути галасливу юрбу і шикує їх у рівну шеренгу, він тільки хитав головою.

– Знаєш, Рексе, – сказав мені якось Грушка, дивлячись, як Кум пояснює жестами принцип роботи РПГ-7. – Це не просто сержант. Це... це якийсь місцевий Пабло Ескобар. Тільки добрий. І за Україну. Він цей картель реально приборкав.

Так до Кума приклеїлося нове прізвисько – “Ескобар”. І коли наші колумбійські друзі йшли на завдання, вони тепер кричали не тільки “Viva Colombia!”, а й “Слава Україні! Ескобар – сила!”.