Багатодітний батько

Завдання було просте, як кут будинку: знайти хати для особового складу. Ми відкотилися в тил кілометрів на 20-25. Тут війна відчувалася інакше. Не приходами і свистом, а даленіючим гуркотом канонади, наче десь за горизонтом весь час була гроза. Село виявилося на диво живим. Тут бігали кури, гавкали собаки, а головне – тут були діти. Справжні, галасливі, замурзані дітиська, які ганяли на велосипедах без гальм і грали у футбол на вигоні.

Старшина, як наш головний “квартирмейстер”, знайшов чудову вулицю з порожніми хатами. 

– Так, орли, – скомандував він, поправляючи пасок. – Ви тут починайте обживатися, віники в зуби і вперед. А я метнуся за Ротним і командирами взводів. Треба ж показати товар лицем. Я тут ходив, як Колумб! Це ж не село, це – Ельдорадо!

І Старшина поїхав. Ми з Кумом лишилися вдвох. Кум подивився вслід пікапу, потім на зграйку дітлахів, що з цікавістю розглядали нас із-за паркану, і його очі хижо зблиснули. 

– Рексе, – сказав він. – Я відчуваю, що сьогодні Старшина отримає звання “Герой-коханець року”.

Кум витрусив зі свого рюкзака весь стратегічний запас шоколаду і печива. Набрав повні кишені “Рошенів” і пішов у народ. Це була блискуча агітаційна кампанія. Кум переходив від однієї банди велосипедистів до іншої, щось їм шепотів, тицяв шоколадки, і вони разом реготали. Змова укладалася швидко і якісно. Діти, відчуваючи безкарність і солодкий хабар, кивали головами так, що аж шапки злітали.

Минула година. На початку вулиці з’явилася колона пікапів. Приїхали. Делегація вивантажилася. Попереду йшов Старшина. Він крокував широко, по-хазяйськи, розмахуючи руками, наче показував інвесторам хмарочоси Мангеттена. За ним ішов Ротний і взводні, слухаючи його оду місцевій нерухомості.

– Ось ця хата, пане командир! – гучно віщав Старшина, підходячи до перших воріт. – Піч робоча, криниця повна, погріб сухий...

І тут хвіртка відчинилася. Звідти висипало троє хлопчаків років по сім-вісім. Вони кинулися до Старшини, обхопили його ноги і заверещали на все горло: 

– ТАТУ! ТАТУСЮ! Ти нарешті вернувся! 

– Ми так чекали! Мама борщ зварила! – кричав найменший, витираючи носа об штанину Старшини.

Старшина закляк. Його обличчя витягнулося так, що підборіддя торкнулося грудей. Ротний зупинився, підняв брову і з підозрою подивився на свого завгоспа. 

– Гм... Старшино. Я знав, що ти у нас чоловік видний, але щоб настільки... Ти коли встиг?

Старшина тільки відкрив рота, щоб заперечити, як вони підійшли до наступної хати. Сценарій повторився. З-за кущів бузку вискочило дівча з косичками і два хлопці старших. 

– ТАТУ! – гаркнули вони так, що ворони з дерева злетіли. – Де ти був?! Ми уроки повчили!

Старшина почав червоніти. Він намагався відчепити від себе “дітей”, але вони трималися міцно, як реп'яхи, відпрацьовуючи Кумові шоколадки на 200%. Коли біля третьої хати (де планували селити розрахунки АГС) до Старшини вибіг цілий футбольний загін з криками “Батя приїхав!”, Ротний вже не стримувався. Він іржав в голос, витираючи сльози.

– Старшина! – крізь сміх видавив він. – Та ти ж батько-героїня! То ось де пропадає наш сухпай! Ти тут пів села годуєш! Я подам рапорт на присвоєння тобі звання “Почесний запліднювач району”!

Старшина стояв посеред вулиці, обвішаний чужими дітьми, червоний як буряк, і шукав очима Кума. А Кум стояв за рогом сараю і беззвучно сповзав по стіні від реготу.

Звісно, ввечері Старшина дувся. Бурчав, що ми “клоуни” і що він нам влаштує “веселе життя” в нарядах. Але магія сталася пізніше.

Наступного дня ті самі “актори” знову прийшли до нього. Вже без криків “тату”, а просто так. Бо Старшина, попри свій грізний вигляд, був добряком. До вечора я застав таку картину: Старшина сидів на ґанку, оточений дітворою. В руках у нього був велосипедний насос і набір ключів. Він лагодив малим велики, пояснюючи, чим “солідол” відрізняється від “ведешки”. А потім виніс їм цілу жменю шевронів і справжніх стріляних гільз.

Він став для них місцевим авторитетом. Вони ходили за ним хвостиком, а він вчив їх копати правильні окопи для гри у війнушку і давав приміряти свою каску.

Ми з Кумом спостерігали за цією ідилією, сидячи на лавці і гризучи насіння. 

– Знаєш, Рексе, – раптом серйозно сказав Кум, дивлячись, як Старшина підсаджує малого на відремонтований велосипед. – Я хотів просто поржати, а вийшло он як. 

– Як? 

– Дітям пофіг на твої зірки на погонах чи кількість шоколадок у кишені. їм просто треба, щоб хтось великий і сильний полагодив їм ланцюг і сказав, що все буде добре. Старшина для них зараз не “тато” по крові, а “тато” по духу. Бо він – це безпека. А поки ми тут з ними м'яча ганяємо – у них є дитинство. І заради цього, мабуть, ми й стоїмо там, за 20 кілометрів, у багнюці. Щоб тут ланцюги злітали тільки з велосипедів, а не з танкових траків.