Свята вода

Наш Старшина – людина запаслива. Якби почався ядерний апокаліпсис, він би вижив і через тиждень відкрив би перший супермаркет у пустці. Але цього разу “гуманітарка” прийшла особлива.

З рідної сторони йому передали “привіт”. Три п'ятилітрові баклажки з-під “Моршинської”. Етикетки були на місці, кришечки заводські (майже), а от вміст... Прозора, як сльоза немовляти, рідина мала 55 обертів і запах, від якого коронавірус вмирав у радіусі десяти метрів. Самогон. Стратегічний запас. Еліксир безсмертя.

Старшина, знаючи сувору вдачу нашого Ротного (який алкоголь на позиціях випалював розпеченим залізом і погрожував “аватарам” розстрілом через повішання), вирішив сховати скарб надійніше. Операція “Схрон” пройшла успішно: баклажки перекочували в темний, сирий погріб під сараєм тієї хати, де ми тимчасово квартирували.

І треба ж такому статися – тієї ж ночі “сусіди” вирішили нас розважити. Прихід був гучний. Спочатку гул, потім серія вибухів, від яких, здавалося, земля підстрибує, як батут. Працювали “Урагани”.

Реакція була відпрацьована до автоматизму. 

– Повітря! В укриття! Ми вилітали з хати, як корки з шампанського. Картина була гідна пензля баталіста-сюрреаліста: я, Кум, Старшина і сам Ротний бігли до того самого погреба. Всі четверо – в трусах і капцях, але в бронежилетах, касках і з автоматами. Безпека понад усе, а штани – то вже розкіш.

Залетіли в погріб, захряснули двері. Сидимо в темряві, важко дихаємо. Зверху гупає так, що штукатурка сиплеться за комір.

Хвилин п'ять сиділи тихо, звикали до темряви. А потім Ротний, який вирішив перевірити периметр нашого сховища (чи немає там щілин), зробив крок і... БАЦ! БУЛЬК!

Він перечепився через “стратегічний запас”. Ротний увімкнув тактичний ліхтарик. Промінь вихопив із темряви три сиротливі баклажки “Моршинської”. 

– Так... – голос Ротного став холоднішим за стіни погреба. – А що це ми тут за склад влаштували? Що за баклажки накидані? Ану, Старшино, світи сюди.

Старшина закляк. Його “брехальний апарат”, який зазвичай працював безвідмовно, як калашмат, цього разу дав осічку. Він розумів: якщо Ротний зараз відкрутить кришку і понюхає – трибунал буде найменшою з проблем. Його розстріляють поглядом прямо тут, у трусах. Він плямкав губами, червонів (ми цього не бачили, але відчували теплові хвилі сорому), але мовчав.

Ситуація пахла керосином. І тут на сцену вийшов Кум. Він зробив крок уперед, затуляючи собою переляканого Старшину, і видав голосом, сповненим праведної образи:

– Пане командире! Та як ви могли подумати?! Це ж святе! 

– Що “святе”? – не зрозумів Ротний, прибираючи руку від корка. 

– Вода! – урочисто проголосив Кум. – Це ж передача для нашого Капелана. Із самої Зарваниці! Старшині земляки передали, цілюща, намолена. Ми її тут сховали, щоб, не дай Боже, осколком не посікло, поки Капелан до нас не доїде. Це ж для хлопців... на окроплення перед боєм...

Кум говорив так переконливо, що в підвалі, здається, запахло ладаном. Навіть я майже повірив і хотів перехреститися. Старшина ззаду енергійно закивав головою, ледь не гублячи каску.

Ротний постояв, посвітив ліхтариком на “Моршинську”, потім на натхненне обличчя Кума, потім на переляканого Старшину. 

– Зарваниця, кажеш? – перепитав він. 

– Так точно! Джерело Божої Матері! – не моргнувши оком, збрехав Кум.

У цей момент обстріл вщух. Тиша здавалася дзвінкою. 

– Ну, якщо для Капелана, то хай стоїть, – буркнув Ротний. – Але порядок наведіть, щоб під ногами не валялося святиня. Все, відбій тривоги. Старшино, за мною! Їдемо об'їжджати позиції, перевіримо, чи всіх цілих лишило.

Він схопив Старшину за плече і потягнув на вихід. Старшина, все ще білий, як та сама “свята вода”, поплентався за ним, кинувши на Кума погляд, у якому читалася вічна вірність і обіцянка переписати на нього хату.

Коли двері зачинилися і гуркіт “Навари” Ротного стих, ми з Кумом залишилися вдвох біля скарбу. Я сів на мішок з картоплею і видихнув. 

– Куме, ну ти даєш. “Зарваниця”. Оскар плаче.

Кум погладив одну з баклажок, ніжно, як кошеня, і філософськи підняв палець догори: 

– Знаєш, Рексе, в чому сила віри? 

– У чому? 

– У тому, що Бог сьогодні вберіг нас тричі. Перший раз – від “Урагану”. Другий раз – від гніву Ротного. А третій – від втрати стратегічного запасу і Старшини як бойової одиниці. Бо без Старшини ми якось проживемо, а от без цих “святих дарів” зимувати було б сумно.

Ми переховали “Моршинську” глибше в картоплю. Від гріха подалі. І, здається, в той вечір вода в тих бутлях дійсно стала трохи святішою. Бо вона врятувала життя. Принаймні, Старшині точно.