Поза собачки

Наш "Течик" – старенький Volkswagen T4 – це бойовий побратим, який бачив більше, ніж деякі генерали. Але характер у нього, як у старої вередливої баби: то тут заскрипить, то там потече.

Цього разу "Течик" вирішив, що йому мало уваги, і почав чхати мотором. Кум, як головний механік-самоучка нашого підрозділу (його диплом – переглянуті відео на YouTube і вроджена впертість), взявся за ремонт.

Проблема була десь у глибинах моторного відсіку, куди можна дістатися тільки маючи руки-щупальця або хребет гімнаста. Кум не мав ні того, ні іншого. Він – чоловік солідної комплекції, де авторитет (живіт) і вуса додають ваги кожному руху.

Щоб дістати той клятий патрубок, Кум став на коліна перед бампером, вигнувся буквою "зю", засунув голову і плечі під машину, а все інше лишив стирчати назовні. Це була поза “мислитель, що шукає копійку під диваном”.

Пів години лунало кректіння, матюки і брязкіт ключів. Аж раптом:

– ОЙ, БЛ#!!!

Це був не крик. Це був звук, з яким ламається вікова сосна.

Я підбіг. Кум стояв у тій самій позі – на колінах, зігнутий під 60 градусів, голова під бампером, дупа в небі. Тільки тепер він не рухався взагалі.

– Куме, ти живий? – спитав я, обережно тицяючи його пальцем у бік.

– Рексе, – прошипів він голосом Дарта Вейдера, якому прищемили “меч”. – Я заклинив. Попереку капець.

Кум перетворився на пам’ятник самому собі. Розігнутися він не міг фізично. Будь-яка спроба викликала такий біль, що в нього аж вуса вібрували.

І тут на сцену вийшов Сірко.

Наш пес – істота розумна, але з тонкою душевною організацією. Він підійшов, сів навпроти Кумової дупи і уважно подивився на цю інсталяцію.

Він схилив голову набік. Потім на інший. Кум мовчав і стояв “раком”.

Сірко вирішив, що це якась нова, дуже образлива гра. Мовляв, господар вирішив познущатися і показує йому, як собаки виглядають збоку. Це був прямий удар по собачій гідності.

– ГАВ! – обурено сказав Сірко.

– Сірко, відчепись, мені не до тебе, – простогнав Кум із надр “Течика”.

– ГАВ-ГАВ-ГАВ! – Сірко почав гавкати серйозно. Він бігав навколо заклинившого Кума, намагаючись заглянути йому в очі (які були десь між радіатором і двигуном) і висловити своє “фе”. Мовляв, встань нормально і поговоримо як чоловік із псом, що це за клоунада?!

Ситуація ставала критичною. Кум стогне, Сірко скаче і гавкає на його дупу, я ледве стримую істеричний сміх.

– Так, – прийняв я командирське рішення. – В медпункт.

Евакуація Кума – це була окрема спецоперація. У нас була “Навара” (пікап). Як ви розумієте, людина, яка зафіксована у формі літери “Г”, дуже погано поміщається в салон автомобіля.

Ми вантажили його як незручний диван по сходах. Боком, потім якось по діагоналі. Кум кричав, ми пхали. Зрештою, запхали його на заднє сидіння. Він так і лишився стояти там на колінах, впершись головою в дверне скло і зайнявши весь простір.

Сірко, все ще глибоко ображений “поведінкою” господаря, демонстративно застрибнув на переднє пасажирське сидіння. Він сидів там з виглядом англійського лорда, якого змусили їхати в одному вагоні з п'яним матросом, і дивився тільки вперед, ігноруючи стогони ззаду.

Приїхали до бригадних медиків.

– Що у вас? – вийшов заспаний начмед.

Я мовчки відкрив задні двері “Навари”. Звідти на нього дивилася монументальна дупа Кума в піксельних штанях.

– Ага. Радикуліт вульгаріс, – діагностував начмед миттєво. – Кличте хлопців, будемо виймати цей тетріс.

Виймали так само – всім селом. Занесли в медпункт. Начмед дістав шприц із “чарівним коктейлем” для блокади.

– Зараз, козаче, попустить, – сказав він і вколов Кума кудись у район поясниці.

Хвилин через десять сталося диво. Кумова спина хруснула, він глибоко вдихнув і... повільно, як термінатор, що піднімається з лави, випростався.

Він стояв! Рівно!

Але найбільше цьому диву радів Сірко, який забіг усередину за нами. Побачивши, що господар знову став схожий на людину, а не на поламаний стілець, пес вирішив, що Кум нарешті припинив свої дурні жарти і вибачився.

Сірко стрибав, вищав, лизав Кума в ті самі вуса, які ще недавно вібрували від болю.

– Бачиш, Рексе, – філософськи сказав Кум, чухаючи щасливого пса за вухом. – Собака – друг людини. Він єдиний, хто щиро вірив, що я не назавжди таким довбограєм лишуся. А ти тільки іржав!

“Течик” ми, до речі, доремонтували. Але тепер Кум під нього лазить тільки після розминки і з поясом із собачої шерсті (який ми “позичили” у Сірка під час линьки).