Заклиначі бджіл

Черговий переїзд – це як пожежа в борделі під час повені. Хаос, матюки, і ніхто не знає, де ділася коробка з чайником. Цього разу доля (і наказ штабу) закинули нас у Варварівку. Село стратегічне – воно, наче атлант, підпирало собою лінію боєзіткнення. Наше завдання звучало пафосно і грізно: зачистка тилів від ворожого десанту та ДРГ.

Старшина, як найдосвідченіший “мародер” (в хорошому, господарському сенсі цього слова), поїхав на розвідку першим. І зірвав джекпот. 

– Хлопці, це не база, це курорт! – доповідав він по рації.

Ми оселилися на території старої ферми. Тут була тракторна бригада (наш готель), занедбані, але розкішні фруктові сади, два порожні корівники і... Її Величність Пасіка. Єдине, що тут жило і працювало – це бджоли. Вони гуділи так впевнено, наче знали, що ніяка ДРГ сюди не сунеться.

Тиждень ми обживалися. Налагодили кухню, запустили генератори, навіть пральню організували. Їздили на бойові, поверталися, мили берці. Рутина. І тут Кум засумував. 

– Душа, – каже, – вимагає поезії. А організм – глюкози. Хочу меду, Рексе. Свіжого, тягучого...

Але хотіти – це одне, а лізти у вулик, коли ти з бджолами на “ви” і пошепки – це інше. Кум ходив навколо тих вуликів, як кіт навколо сметани, але дистанцію тримав.

На сцену, сяючи авторитетом, вийшов Старшина. 

– Та я пасічник у четвертому поколінні! – заявив він, б’ючи себе в груди. – Мій прадід бджіл голими руками доїв! Вчіться, салаги, поки я живий.

Виглядав цей “пасічник” як персонаж постапокаліптичного фільму жахів. На дворі літо, спека. Старшина одягає старий зимовий бушлат (щоб не прокусили). На голову натягує панаму, зверху прив'язує шматок якоїсь тюлі, здертої з вікна в канцелярії (щоб в лице не лізли). А на руки... О, це був шедевр. Він позичив у Студента тренувальні боксерські рукавиці. Червоні. Шкіряні.

Кум отримав роль зброєносця. Він був у футболці, штанах і з “димогенератором” власної конструкції. Це була консервна банка, набита гнилушками, травою і, здається, трохи кізяком (“для аромату”), прикручена дротом до палиці. 

– Ти, Куме, головне дими, – інструктував Старшина через тюль. – Бджола диму боїться, вона тоді смирна стає, як новобранець перед комбатом.

Я сів на безпечній відстані, дістав цигарку і приготувався до вистави.

Процесія рушила. Старшина йшов як сапер по мінному полю, перевалюючись у бушлаті. Кум дріботів позаду, роздмухуючи своє кадило. Підійшли до першого вулика. Старшина своїми боксерськими “лапами” спробував акуратно підняти кришку. Вийшло це в нього граційно, як у ведмедя, що ламає сейф. Кум пшикнув димом.

І тут бджоли зрозуміли, що їх не просто грабують – їх принижують. Вони не заспокоїлися. Вони озвіріли. З вулика піднялася чорна хмара. Це був не рій, це була кара небесна.

Першим закричав “пасічник у четвертому поколінні”. 

– А-а-а! Вони під тюль лізуть! Суки! В очі лізуть! 

Боксерські рукавички виявилися фатальною помилкою. Він намагався збити бджіл з обличчя, але лише лупив сам себе по голові червоними “грушами”, заганяючи комах ще глибше під панаму.

Потім бджоли помітили Кума. 

– Ай! Ой! Бл*ха! – затанцював Кум гопака. Його жалили в руки. І тут виникла дилема: кинути “шайтан-машинку” він не міг, бо в сухій траві одразу почалася б пожежа, і тоді нам усім точно кінець. Тому він біг, тримаючи палаючу банку на витягнутих руках, і волав як сирена повітряної тривоги.

І знаєте, куди побігли ці два стратеги? Правильно. До мене.

Я реготав так, що ледь не вдавився димом. Це було моєю помилкою. Я не встиг втекти. 

– Не сюди! Придурки, не сюди! – це було останнє, що я крикнув, перш ніж відчув гострий укол прямо в ніс.

Ми бігли так, що здали б норматив по фізпідготовці на “відмінно”. Врятувалися лише в герметично зачиненому медпункті. Барбі (наша Оленка), побачивши трьох “героїв”, спочатку впала від сміху, а потім мовчки дістала шприци.

Через годину ми сиділи на ґанку. Старшина був схожий на китайського бджоляра-алкоголіка – очей через пухлину взагалі не було видно. Кум нагадував моряка Папая, бо передпліччя у нього роздулися вдвічі. У мене ніс був такий, що я бачив його власними очима, не скошуючи погляд.

Ми сиділи, схожі на трьох перестиглих монголів, і істерично гиготіли. 

– Ну що, Старшино, – прошамкав розпухлими губами Кум. – Смачний мед? 

– Та пішли ви... – махнув той рукою-подушкою. – То, мабуть, неправильні бджоли. Сєпарські.

Кум подивився на свої руки і філософськи підсумував: 

– Знаєш, Рексе. Я тут подумав. У мене, здається, раптова алергія на мед. До кінця життя. Буду їсти згущонку.

Але мед ми все-таки спробували. Через два дні. Коли приїхав справжній господар пасіки, дід Василь, і пригостив нас трилітровою банкою – просто за те, що ми не спалили його вулики нахрін.