Робінзони 2

За тиждень наш острів перетворився з дикого шматка суші на елітний курорт "Плакуча Верба". Окоп ми обшили деревом так, що туди не соромно було б водити екскурсії. Зв'язок працював ідеально – антена, яку Кум примотав синьою ізострічкою до верхівки найвищого дерева, ловила навіть “Голос Америки”. Логістику налагодили через “повітряний міст”: хлопці з аеророзвідки скидали нам батарейки, цигарки і сухпаї, тренуючи точність. Ми називали це “військове Глово”.

Живи та радій, спостерігай за ворогом і записуй координати. Але тут постало питання ротації.

– Стратегія – це мистецтво вчасно змитися, – заявив Кум, розглядаючи наш єдиний транспортний засіб – старий гумовий човен, на якому ми сюди прибули.

Проблема була в арифметиці. Нас троє. Зміна – теж троє. Човен – один. За один раз ми всі не виїдемо звідси. На СПшці хтось має залишатися. Або треба мати ще один човен.

– Експропріація у місцевих рибалок відміняється, – розмірковував Кум, чухаючи вуса. – Поки знайдемо, поки перевіримо на дірки… Ні, час – це життя.

Він запалив цигарку, випустив кільце диму в стелю бліндажа і видав геніальний план: 

– Я, як командир групи і носій найціннішого інтелекту, залишаюся на острові прикривати тили. Ви зі Студентом гребете на велику землю. Там зустрічаєте зміну, віддаєте їм наш крейсер. Вони пливуть сюди, я передаю їм пост, забираю човен і гордо, як вікінг, повертаюся на базу.

Командир роти по рації ідею затвердив, хоча мені здалося, що він просто хотів, аби Кум ще трохи посидів на острові і не морочив йому голову на КСП.

Сутеніло. Ми запакувалися. Кум допоміг зіштовхнути човен на воду. 

– Давайте, хлопці. Не ганьбіть честь флоту, – сказав він голосно. А коли ми відпливли на пару метрів, я краєм ока помітив, як він швидко, щоб ми не побачили, перехрестив наші спини. Цей старий цинік мав серце, хоч і ретельно це приховував.

Студент наліг на весла так, наче здавав норматив на майстра спорту. Човен летів над чорною водою. Берег наближався. Ми вже бачили силуети зміни, що чекали нас у кущах.

– Суши весла! – скомандував я.

І в цей момент – ХРРР-ПШШШШ…

Звук був такий, наче велетенська змія вирішила висловити своє невдоволення. Ми налетіли на підступний корч, що стирчав під водою біля самого берега.

– Твою ж дивізію! – вигукнув Студент.

Ми вискочили у воду по коліна і витягли наше судно на траву. Лівий борт сумно здувався на очах, перетворюючись на безформну ганчірку. Зміна, що вже приготувала рюкзаки, мовчки дивилася на це фіаско.

– Відбій! Всі на базу! – рявкнув я. – Тягнемо труп човна.

Поки ми волочили пробитий гумовий мішок через кущі до розташування, рація на моїй грудині почала жити своїм життям.

– “Берег”, я “Острів”! – верещав Кум. – Чому затримка? Де зміна? Я тут вже чай заварив для гостей!

– “Острів”, у нас аварія. Човен “триста”. Важкий. Відходимо на ремонт, – відповів я.

– В сенсі “ремонт”?! – голос Кума підскочив на октаву. – Ви що, мене тут кинули? Я тут один, як Робінзон Крузо, тільки без П’ятниці і з п*дарами навпроти! Рекс, це зрада! Це заколот!

На базі нас зустрів Старшина. Він подивився на шмат гуми, потім на мене, потім послухав істерику Кума в ефірі. 

– Та не кіпішуйте, – спокійно сказав він, дістаючи зі своєї бездонної каптьорки якусь банку і латки. – Зараз ми вашу яхту “Біда” підшаманимо. У мене клей такий, що можна танки клеїти.

Годину ми клеїли, матюкалися і дмухали на латки. Кум в ефірі перейшов від погроз до складання заповіту і прощання з Батьківщиною.

Нарешті, човен був готовий. Зміна завантажилася і зникла в темряві. Ще за годину ми почули плескіт весел. З темряви виринув Кум. Він був мокрий, злий, але нескорений.

Вилізши на берег, він мовчки закурив, подивився на заклеєний бік човна, потім на нас зі Студентом.

– Знаєш, Рексе, – видихнув він разом із димом, – я там, на острові, багато передумав, поки ви тут гумотехнічними виробами займалися.

Він поплескав човен по мокрому борту: 

– Оця наша війна – вона точно як цей човен. Десь пробили, десь спускає, всі кричать, паніка... А потім приходить якийсь Старшина зі своїм клеєм, матюкається, ліпить латку поверх бруду – і воно пливе! Пливе, зараза, і навіть завдання виконує. Бо іншого човна в нас нема. І іншого берега теж.

Він закинув рюкзак на плече і, накульгуючи, побрів у бік бліндажа: 

– Ходімо, мореплавці. У Старшини, кажуть, свіжі пиріжки приїхали. А я за них готовий навіть вплав назад повернутися.