Робінзони

– Тихше, бобри, тихше! – шипів Кум, коли наш гумовий човен ткнувся носом у мулистий берег. – Це вам не висадка в Нормандії, тут пафос зайвий.

Ніч була такою темною, що, здавалося, хтось вимкнув світло не тільки в області, а й у всьому всесвіті. Нас було троє: я, Кум і Студент – молодий хлопець, який ще не знав, що найстрашніше на війні не обстріл, а Кумів організаторський талант.

Наше завдання звучало героїчно: облаштувати "секрет" на острові посеред дніпровських плавнів. Сто метрів води за спиною, попереду – очерет, верби і буряти, які з цього ракурсу були як на долоні. З собою ми мали "джентльменський набір": автомати, БК, рацію з акумуляторами, лопати і сухпаї.

Острів зустрів нас гостинно – мокрими гілками по пиці і чавканням багнюки.

– Так, панове концесіонери, – пошепки скомандував Кум, оглядаючи хащі через прилад нічного бачення, як ріелтор елітну нерухомість. – Місце шикарне. Фен-шуй ідеальний. Отут, між тими двома вербами, будемо робити “Хілтон”.

– То бери лопату, – буркнув я, скидаючи рюкзак.

І тут почалася вистава, яку я бачив вже сотню разів, але яка щоразу вражала своєю переконливістю. Кум схопився за поперек, скривив обличчя так, наче з’їв лимон разом зі шкіркою, і жалібно застогнав.

– Рекс, ти ж знаєш… Мій радикуліт. Стара бойова травма. Якщо я зараз нагнуся, то розігнуся вже тільки після перемоги. А хто буде здійснювати загальне керівництво? Хто буде мозком операції?

– Тобто, ми копаємо, а ти керуєш? – уточнив Студент, витираючи піт з чола ще до початку роботи.

– Юначе, – повчально підняв палець Кум, – в армії немає слова “копаємо”. Є інженерне облаштування позицій. І сьогодні ви – учасники популярного реаліті-шоу “Копають всі!”. А я – ваш незмінний ведучий і продюсер. Поїхали!

Це була найдовша ніч у моєму житті. Острів складався не із землі. Він складався з переплетеного коріння верби, очерету, якихось доісторичних корчів і чистої людської ненависті. Лопата входила в ґрунт на п'ять сантиметрів, а далі дзвеніла об коріння, товщиною з руку культуриста.

Ми зі Студентом рубали, пиляли, гризли і проклинали все на світі. Ми були схожі на двох кротів під амфетаміном. А Кум… Кум “здійснював керівництво”.

Він сидів на рюкзаку, жував сухпай і давав цінні поради: 

– Студенте, не махай лопатою, як веслом! Ти ж не на байдарках. Різкіше! Рекс, ну хто так стінку рівняє? Там же криво, як у мене в житті! Стрілець має стояти комфортно, а не буквою “зю”.

– Куме, – прошипів я, витираючи бруд з очей, – якщо ти зараз не заткнешся, я тебе закопаю в бруствер замість мішка з піском.

– Нерви, – філософськи констатував Кум, відкриваючи банку паштету. – Це все від гіподинамії. Тобі треба більше рухатися, Рексе. Копай, копай, праця зробила з мавпи людину, а з солдата зробить героя.

Під ранок ми були “мертві”. Руки гули, спини не відчувалися, а форма нагадувала суцільний шмат бруду. Але ми це зробили. Окоп був – лялечка. Глибокий, перекритий товстими колодами, замаскований очеретом так, що навіть бобер не знайшов би вхід. З бійниць відкривався шикарний вид на ворожий берег.

Світало. Над водою піднімався густий туман, схожий на молоко. Тиша стояла така дзвінка, що було чути, як десь плюхнула риба.

Кум задоволено оглянув нашу роботу, поплескав долонею по свіжій глині і сказав: 

– Ну що я можу сказати? Молодці. Моя школа. Керівництво було на висоті.

Потім він розстелив каремат у найтемнішому і найсухішому кутку, який ми зі Студентом дбайливо виклали гіллям.

– А тепер, згідно зі статутом караульної служби, затвердженим мною особисто, особовий склад переходить до відновлення боєздатності. Тобто я лягаю спати першим, щоб мій мозок відпочив для прийняття нових стратегічних рішень. А ви, хлопці, пильнуйте.

Він влігся, натягнув шапку на очі і вже через хвилину могутньо захропів.

Я хотів штовхнути його ногою. Чесно. Але потім подивився на річку. Сонце повільно пробивалося крізь туман, фарбуючи воду в рожевий колір. Десь там, за сто метрів, ворог, а тут, на цьому клаптику суші, пахло мокрою землею, річкою і... свободою.

Кум раптом перестав хропіти, привідкрив одне око, подивився на мене, потім на туманну річку і тихо, зовсім без своєї звичної іронії, промовив:

– Знаєш, Рексе... А ми ж з вами зараз як коріння. Оце, що ви всю ніч рубали. Воно вчепилося в цей шматок землі посеред води і тримає його, щоб течія не розмила. Поки ми тут вгризлися – доти цей острів існує. А поки існує острів – існує і берег за нашими спинами. Тож не бурчи на коріння, брате. Ми з ним однієї крові.

Він знову заплющив очі і за мить додав: 

– Але розбуди мене через годину. Я вам сніданок зготую. У мене там ще десь банка тушонки "трофейної" завалялася.

І заснув. А я стояв і дивився на річку, розуміючи, що цей старий лис, як завжди, правий. Чорт би його забрав.