Аве, Кум!

Черговий переїзд – це завжди лотерея. Цього разу доля, хихикаючи, підсунула нам джекпот у вигляді старого сільського клубу. Судячи з шару пилюки та іронічних плакатів на стінах, востаннє тут танцювали під "Океан Ельзи" ще коли Вакарчук мав чуба, а країною керував Кучма.

Всередині пахло мишами, відсирілим папером і змарнованою молодістю. Підлога була всіяна конфеті, що скам'яніло, та пожовклими газетами з новинами про курс долара по п'ять. На сцені, накритій якимись монументальними простирадлами, височіла барабанна установка, в бас-бочці якої вже давно облаштувало гніздо сімейство павуків-анархістів.

– Ну, курва, палац культури, – сплюнув Кум, скидаючи рюкзак. – Хоч би більярд залишили.

Ми почали з того, що називається "культурний суботник" – тобто матюкалися і вигрібали сміття лопатами. І тут Старшина, чий нюх на матеріальні цінності працює навіть у радіоактивній зоні, знайшов непримітні двері за сценою. Костюмерна.

– Ого, хлопці, – присвиснув він, витягуючи на світ божий поїдену міллю голову плюшевого ведмедя. – Та тут цілий театр драми і комедії.

Там було все: костюм зайчика-алкоголіка з відірваним вухом, гусарський ментик, що пахнув нафталіном так, що мухи падали на льоту, оберемок строкатих циганських спідниць і... костюм Цезаря. Справжня тога з якоїсь фіранки і пластиковий золотий вінок.

– Може, переодягнемося перед сном для підняття бойового духу? – заіржав Старшина, приміряючи гусарський ківер. – Уяви обличчя Ротного, коли він зайде на перевірку, а тут циганський табір з ведмедем.

Ми ввічливо, але твердо порадили Старшині сховати свої фантазії разом із ківером подалі.

Прибирання тривало, аж раптом Кум завмер посеред зали. Він дивився поверх останнього ряду обшарпаних крісел, туди, де під стелею чорнів невеликий квадрат віконця. Очі у нього загорілися тим самим недобрим вогнем, який зазвичай передував або геніальному винаходу, або грандіозному вибуху.

– Рексе, – прошепотів він благоговійно. – Кіно... Там же апаратна!

Він рвонув туди, як спраглий до колодязя. Хвилин десять згори доносився гуркіт, чихання і добірні прокльони на адресу гризунів.

– Працює! – нарешті висунулася з віконця запилюжена голова Кума. – Апарат "Ксенон" – звір машина! Тільки от проблема... Щурі – кіномани довбані. Майже всі плівки зжерли. "Термінатора" зжерли, "Рембо" понадкушували. Тільки одна коробка металева вціліла, не прогризли.

– Що там? – крикнув я.

– Не знаю, етикетка стерлась. Але плівка ціла. Будемо дивитися! Готуйте екран!

Наказ є наказ. Ми зі Старшиною реквізували чотири найбільших простирадла. Колір у них був такий жовтий, ніби на них спав увесь керівний склад колгоспу протягом півстоліття, але вибору не було. Скріпивши їх англійськими шпильками, ми сяк-так розтягнули цей "IMAX" на сцені, причепивши до завіси, яка після атаки молі нагадувала маскувальну сітку.

Вечоріло. Рота, втомлена після переїзду і прибирання, розсілася на вцілілих кріслах, попиваючи чай з металевих горняток. У клубі запанувала темрява.

І тут промінь прожектора вдарив на сцену. З-за лаштунків, повільно і велично, вийшов Кум.

На ньому була тога Цезаря, перехоплена армійським ременем, щоб не спадала. На голові, поверх брудної бандани, блищав пластиковий золотий вінок. Він підняв руку в римському вітанні.

– Рота! Увага! – гаркнув Кум голосом імператора, що віддає наказ легіонам. – Задля підняття морально-психологічного стану, вашій увазі пропонується ексклюзивна кінострічка! Із секретного архіву Римської Імперії, здобута мною особисто в бою з пацюками!

Зал ліг. Хтось поперхнувся чаєм, хтось зааплодував.

– Аве, Кум! – вигукнув із темряви голос кулеметника. – Ті, що йдуть в наряд, вітають тебе!

Кум велично кивнув і зник в апаратній. Затріщав старий проектор, запахло нагрітим пилом, і на жовтуватому простирадлі замигтіли чорно-білі кадри. Звуку не було.

Це була хроніка. Справжня, стара хроніка часів УНР.

По екрану, смикаючись і пришвидшуючись, як у старому німому кіно, крокували колони. Наші. В шинелях, з гвинтівками за плечима, в тих самих шапках-"мазепинках", які зараз знову носять. Вони посміхалися в камеру, махали руками, курили самокрутки.

Раз на півхвилини кадр переривався чорною вставкою з білими літерами. Це були зневажливі радянські коментарі, додані вже пізніше, коли монтували цю "агітку" про "буржуазних націоналістів". Але ми читали їх мовчки. Без пафосного голосу диктора за кадром ці написи виглядали жалюгідно.

Ми дивилися на обличчя.

Ось крупний план. Двоє чоловіків у військових френчах стоять біля штабного вагону. Петлюра і Винниченко. Вони просто стоять і курять. Петлюра щось каже, випускаючи дим, Винниченко втомлено киває. Вони виглядали не як пам'ятники з підручника історії, а як звичайні мужики, задовбані війною, нескінченними нарадами і проблемами з логістикою.

У залі стояла мертва тиша. Тільки тріщав проектор і десь у кутку шкрябалася миша, яка не доїла плівку.

Ми дивилися на них. Вони, крізь сто років і каламутну оптику, дивилися на нас. У тому старому, запорошеному клубі, на екрані з жовтих простирадл, та німа хроніка про програну, здавалося б, війну раптом зрезонувала так, як не зміг би жоден сучасний блокбастер зі спецефектами.

Коли плівка скінчилася і білий квадрат світла порожньо вперся в екран, Кум ще довго не вимикав проектор. А ми сиділи мовчки, і ніхто не поспішав іти курити.