Навігатор

Все почалося з того, що нам "нарізали" нову смугу відповідальності. Місця там були дикі, як амазонські джунглі, тільки замість анаконд – болото, а замість пальм – посічені осколками посадки. Карта в планшеті показувала дороги, але реальність показувала напрямки. Ротний вирішив: треба їхати на рекогносцировку особисто. Я – за кермо, Кум – як група вогневої підтримки і морального тиску, Ротний – командувати. Але потрібен був провідник. Місцеві порадили діда Миколу – сторожа сільської школи, який знав кожну яму в районі, бо в кожній з них колись спав.

Діда Миколу ми знайшли в стані "стабільної рівноваги". Це коли тіло хитається, але дух незламний. Він погодився показати дорогу за пачку цигарок і "поговорити". Ми завантажили діда на заднє сидіння нашої бойової "Навари". Це була фатальна помилка. Як тільки Микола видихнув, у машині запотіли вікна. Зсередини. 

– Відкривай вікна! – закричав Ротний, хапаючись за горло. – Це ж хімічна зброя! 

– Пане командир, – прохрипів Кум, протираючи сльози. – Цей перегар, має октанове число. Якщо дід дихне в бак, ми до Києва доїдемо без дозаправки.

Ми рушили. Дорога нагадувала місячний ландшафт після метеоритного дощу. Виявилося, що перед нами тут пройшлися наші суміжники – хлопці з гірсько-піхотної (яку в народі люблячи називають "гірсько-копитною"). Їхні САУшки (самохідні артилерійські установки) перетворили ґрунтовку на місиво з глини, води і мазуту завглибшки по пояс. Наша старенька "Навара" стогнала, скрипіла, але повзла. Ресори тріщали, двигун вив. 

– Обережно! – панікував Ротний, вчепившись у ручку над дверима так, що вона вже почала відриватися. – Не втопи машину! Вона на балансі стоїть!

Дід Микола на задньому сидінні був спокійний, як Будда. Він час від часу привідкривав одне око, сканував місцевість і видавав: 

– Тута прямо... А тута лівіше, бо там трактор Василь утопив у 98-му...

В якийсь момент ми вперлися в таке болото, де навіть танки воліли б об’їхати.

– Все, приїхали, – констатував Ротний. – Розвертайся. 

І тут прокинувся дід Микола. 

– Та нащо розвертатися? – прохрипів він, дихаючи на потилицю Ротному парами спирту. – Отам, через кущі, є царська дорога. Коротка! Я там вчора ходив. Їдь сміливо!

Ротний подивився на кущі. Кум подивився на діда. Я подивився на болото. 

– Ну, раз дід каже... – Ротний дав добро. Я вивернув кермо і направив "Навару" в кущі.

Перші десять метрів все йшло добре. А потім "царська дорога" раптово закінчилася і почався схил яру. Глина була мокра, слизька, як мило. Машину повело. Задні колеса втратили зчеплення, і "Навара" боком почала сповзати в прірву. Внизу, метрів за тридцять, виднілося каміння і якийсь потічок. 

– ГАЛЬМУЙ!!! – закричав Ротний фальцетом. 

– НЕ ГАЛЬМУЙ, ГАЗУЙ!!! – закричав Кум басом. 

Дід Микола сказав: "Опа..." і гикнув.

Я зрозумів, що якщо натисну гальма – ми полетимо вниз як бобслеїсти. Єдиний шанс – витягнути машину нагору на обертах. Я втиснув педаль газу в підлогу, вивернув кермо до упору в бік схилу і почав молитися всім відомим богам механіки. Двигун заревів на межі вибуху. Коробка передач захрустіла. "Навару" кидало, трясло, ми висіли на двох колесах над прірвою.

І тут пролунав звук. ХРЯСЬ! Гучний, металевий, огидний звук. Ніби зламалася кістка у велетня. Але ми вискочили. Машина ривком вилетіла на рівне місце і стала.

Ми сиділи мовчки хвилину. Тільки дід Микола плямкав губами. 

– Ну шо, проскочили? – спитав він. Ми вийшли з машини. "Навара" стояла якось дивно. Правий бік просів, кабіна дивилася в небо, а кузов – в землю. Між кабіною і кузовом з'явилася тріщина, в яку можна було засунути кулак. 

– Рама... – прошепотів Кум, заглядаючи під днище. – Лопнула, зараза. Переламалася, як шоколадка. 

Ротний побілів. Він знав, що на нас чекає. Не яр. Гірше. На нас чекав Старшина.

Ми пленталися на базу зі швидкістю пораненої черепахи. "Навара" їхала боком, як краб. На кожній ямі вона жалібно скрипіла "Хрясь-хрясь", а тріщина на рамі ставала все ширшою. Дід Микола, якого ми висадили біля школи, на прощання сказав:

– Хороша машина. М'яка. Тільки ви їздити не вмієте.

Коли ми заїхали на рембазу, Старшина вже чекав. Він побачив нашу "Навару-горбунка". Він не кричав. Ні. Це було б занадто просто. Він підійшов до машини, ніжно провів рукою по тріщині, потім подивився на нас поглядом, від якого скисає молоко.

Тиждень. Рівно тиждень Старшина виїдав нам мозок чайною ложечкою. Без наркозу. 

– Ви... – починав він щоранку. – Ви не військові. Ви – вандали. Ви – вершники Апокаліпсису. Я цю машину пів року виходжував, мастило міняв, пилинки здував... А ви?! Послухали алконавта і зламали хребет японському самураю!

Він діставав нас всюди. В їдальні: "Смачного, хлопці. Сподіваюсь, ложка в роті не переламається, як рама?" На шикуванні: "Рівняння на право! А не як наша Навара!" Навіть Ротному перепало. Старшина заходив в управління роти і зітхав: "Пане командир, там волонтери питають, чи не треба нам танк. Бо я сказав, що пікапи ви ламаєте об повітря".

Зрештою, раму ми заварили. Наварили швелерів, посилили кутниками. Тепер "Навара" важить на пів тонни більше і виглядає як франкенштейн, але їде. А діда Миколу ми тепер обходимо десятою дорогою. Бо ну його в баню, ті короткі шляхи. Краще по багнюці, зате з цілою рамою і цілим мозком.