Острівець спокою

Війна бачила різне. Ми бачили, як горять танки, як падають гвинтокрили, як орки біжать у спідньому. Але такого, що сталося того вівторка, наш батальйон ще не бачив. До Кума їхала Люся.

Все почалося з телефонних розмов. Кум, який зазвичай віддає накази тоном, що не терпить заперечень, останні три дні кричав у слухавку благальним фальцетом:

– Люся! Не можна! Тут стріляють! Тут не курорт! Яке "скучила"? Я теж скучив, але це "нуль", жінко! Тут міни літають частіше, ніж голуби у Венеції! Але з того боку, судячи з усього, працювала "важка артилерія". Люся, яка з початку війни вивезла маму в Італію, вирішила, що рік розлуки – це занадто. І якщо Магомет не йде до гори, то Люся їде в Запоріжжя. Кум ходив чорніший за хмару. Він перевіряв бронежилет, чистив автомат і бурмотів: 

– Вона прорветься. Я її знаю. Її навіть блокпости не зупинять. Вона італійських карабінерів построїла, що вже про нашу тероборону казати.

І вона приїхала. Ми саме чистили картоплю біля нашої тимчасової "хати" (напівзруйнований будинок на краю села), коли до воріт підкотив старенький волонтерський бус. Двері відчинилися, і звідти вийшла Вона. Люся. Це була жінка дивної, майже містичної краси. У цьому сірому, брудному, побитому війною селі вона виглядала як інопланетянка. Висока, статна, у якомусь стильному плащі, який дивом залишився чистим, з бездоганною зачіскою. Вона пахла не соляркою і порохом, як ми всі, а чимось далеким, забутим і прекрасним – лавандою, кавою і мирним життям.

Кум, який стояв з відром води, впустив відро. Вода розлилася, намочивши йому берці, але він навіть не помітив. 

– Люся... – видихнув він. – Ти таки приперлася.

Вона підійшла до нього, переступаючи через багнюку, як королева через калюжі. Подивилася на його брудний піксель, на втомлені очі, на сиві вуса-"підкову". 

– Приперлася, коханий. Бо ти не голений, не годований і, мабуть, знов без шапки ходиш. І вона обійняла цього велетня. Кум, гроза окупантів, стояв, уткнувшись носом у її пахуче волосся, і його могутні плечі здригалися.

Ми зі Старшиною переглянулися. Слова були зайві. У повітрі зависла команда "Евакуація". Наша хата, яка служила нам штабом, спальнею і їдальнею, миттєво перетворилася на стратегічний об'єкт "Сімейне гніздо". 

– Так, хлопці, – скомандував пошепки Старшина. – Хапайте спальники, каремати і Сірка. Звільняємо приміщення. Тут зараз буде зона високої концентрації любові. Цивільним і військовим вхід заборонено.

Ми швидко, як спецназ, зібрали свої манатки. Сірко, наш вірний пес-талісман, спочатку не зрозумів, чому його виганяють з теплої кухні, але Старшина дав йому шматок ковбаси і шепнув: 

– Ходімо, друже. Там Кум з Люсею. Їм треба.

Тієї ночі ми облаштувалися в сарайчику. Це була невелика дерев'яна прибудова, де колись тримали кіз, а тепер – дрова і трохи інструментів. Ми розстелили каремати на сіні. Старшина притягнув буржуйку, і ми її тихенько розтопили. Було тісно, пахло стружкою і трохи собакою (Сірко вмостився в ногах, гріючи нас краще за будь-яку грілку).

Надворі було на диво тихо. Навіть артилерія мовчала, ніби даючи молодятам (яким було вже за сорок, але виглядали вони як закохані підлітки) шанс побути разом. Ми лежали і дивилися на щілини в даху, крізь які пробивалися зорі.

– Знаєш, Рексе, – тихо сказав Старшина, запалюючи цигарку і ховаючи вогник у долоню. – Оце і є те, за що ми воюємо. 

– За що? – спитав я. – За те, щоб Кум міг обійняти свою Люсю. Щоб вона могла приїхати. Дивись, яка жінка. З Італії! З Європи! Сюди, в болото, під обстріли. Бо любить.

Я кивнув у темряві. У хаті, що стояла за десять метрів від нас, світилося вікно. Воно було завішене товстою ковдрою (світломаскування ніхто не відміняв), але крізь щілини пробивалося тепле, жовте світло. Там, у тій хаті, зараз не було війни. Там був мир. Там Кум, який звик командувати на полі бою, зараз покірно їв, мабуть, найсмачнішу вечерю в своєму житті і слухав новини про тещу. Там Люся, яка подолала тисячі кілометрів і десятки блокпостів, просто тримала його за руку.

Ми зі Старшиною і Сірком охороняли цей острівець спокою. 

– Спи, Сірко, – погладив я пса. – Спи. Сьогодні ми вартові кохання. Сірко зітхнув, поклав морду на лапи і закрив очі.

Вранці Люся вийшла на ґанок. Вона була вже в якомусь простому светрі, закатала рукави і командувала: 

– Так, хлопці! Сніданок на столі! Я там борщу наварила, на весь взвод вистачить. А ну бігом мити руки! Ми вийшли з сараю, пом'яті, з соломою у волоссі, але щасливі. Кум стояв поруч з нею. Він виглядав так, ніби помолодшав на десять років. Вуса були підкручені, форма випрасувана (коли вона встигла?!), а в очах світилася така сила, що нею можна було заряджати акумулятори до рацій.

Люся поїхала через два дні. Кум проводжав її мовчки, довго тримав за руку через вікно буса. Коли машина зникла за поворотом, він повернувся до нас. Обличчя знову стало суворим, командирським. Але в нагрудній кишені, біля самого серця, у нього тепер лежала маленька іконка і запах її парфумів, який перебивав запах війни.

– Ну що, орли? – гаркнув Кум, поправляючи автомат. – Відпочили? А тепер – до роботи. Треба швидше перемагати. Бо Люся сказала, що наступного разу не приїде, а забере мене за вухо додому, якщо я тут довго возитися буду. А з нею, хлопці, жарти погані.

І ми пішли працювати. Бо наказ Люсі – це святе.