Локомотив Єдності

Для нас із Кумом 22 січня – це не просто дата в календарі, яку треба відмітити галочкою у плані виховної роботи. Це свято святе, на рівні Великодня і Дня Незалежності. Бо якщо розібратися, то без тієї Злуки 1919-го, може, і не було б чого нам зараз захищати. Тому цей день ми завжди намагаємося зустріти якось по-особливому. Але війна, як відомо, найкращий планувальник, і цього року вона закинула нас у саме серце української логістики – у потяг "Укрзалізниці", що прямував за маршрутом "Глибокий Тил – Майже Фронт".

Ми везли поповнення. Цілий плацкартний вагон мобілізованих хлопців, яких ми забрали з навчального центру десь на Рівненщині і везли на Запорізький напрямок. Контингент був строкатий, як мапа України: гуцули, які неохоче їхали далі Франківська; волиняки, мовчазні й кремезні, як поліські дуби; кияни-айтішники, які ще не до кінця зрозуміли, як клавіатуру замінив автомат.

Атмосфера у вагоні була натягнута, як струна на гітарі, на якій ніхто не вміє грати. Пахло розчиненою кавою "3 в 1", дешевими цигарками з тамбура, шкарпетками і, найголовніше, – страхом невідомого. Хлопці їхали на війну.

Кум, як старший групи, сидів на боковому місці, пив чай з фірмового підстаканника і філософськи дивився у вікно, де пропливали засніжені поля.

І тут у Кума задзвонив телефон. На екрані висвітилося страшне слово: "МПЗ Бригади" (Морально-психологічне забезпечення). Кум скривився, ніби проковтнув лимон разом зі шкіркою. 

– Слухаю, пане підполковнику... Так... Їдемо... Все за планом... Кум слухав хвилини три, лише іноді вставляючи "Так точно" і "Зрозумів". Потім він поклав слухавку, глибоко зітхнув і подивився на мене поглядом мученика.

– Рексе, – сказав він трагічним шепотом. – Це катастрофа. Надійшла вказівка. Термінова. "З метою підняття бойового духу особового складу, провести урочистий мітинг-бесіду про цінність української державності з нагоди Дня Соборності та підписання Акту Злуки". Фотозвіт обов'язковий.

Я ледь не подавився чаєм. 

– Куме, ти серйозно? Який мітинг? У плацкарті? Де половина людей спить, а половина думає, чи правильно вони бронік підігнали? Ти хочеш, щоб я їм тут лекцію з історії України читав під стукіт коліс?

– Наказ є наказ, Рексе, – Кум підкрутив вуса, і в його очах з'явився той самий небезпечний вогник, який зазвичай передував геніальним ідіотизмам. – Підполковник хоче Злуки? Він її отримає. Але по-нашому. По-бойовому.

Кум встав у проході. Вагон хитало, тому його вихід нагадував ходу моряка на палубі під час шторму. Він постукав ложечкою по підстаканнику, привертаючи увагу. 

– Екіпаж! Увага! Хвилинку вашого дорогоцінного часу!

Гомони стихли. П'ятдесят пар очей із різних куточків України дивилися на кремезного дядька з вусами "підковою" і шевроном бойової бригади.

– Хлопці, – почав Кум несподівано тихо, без пафосу. – Сьогодні 22 січня. Хто знає, що це за день? 

З верхньої полиці озвався молодий голос із виразним галицьким акцентом: 

– День Соборності, пане сержанте. Злука УНР і ЗУНР.

– Правильно, козаче, – кивнув Кум. – Сто з гаком років тому наші предки спробували зшити цю країну докупи. На Софійській площі, красиво, з універсалами і прапорами. Тоді... не вийшло. Розтягли нас, розірвали.

Кум зробив паузу. Вагон слухав. Навіть ті, хто вдавав, що спить.

– А знаєте, чому я вам це розказую тут, у цьому смердючому вагоні? – Кум обвів поглядом присутніх. – Бо вам там, у штабах, можуть розказувати про високі матерії. Але справжня Злука – вона не в універсалах. Вона ось тут, прямо зараз.

Кум дістав свій смартфон і відкрив мапу України. 

– Дивіться сюди. Ми з Рексом – з Центральної України. Ти, малий, звідки? З Дрогобича? Прекрасно. А он той здоровань, що хропів на весь вагон – з Сумщини, я по говірці чув. А їдемо ми куди? На Запоріжжя і Донбас.

Він сховав телефон і вдарив себе кулаком у груди, по бронежилету. 

– Ось цей потяг, хлопці, – це і є наша машина часу і наша Злука. Ми – та сама нитка, якою зараз зшивається Україна. Жива нитка. З плоті і крові. Ви, хлопці із Заходу, їдете захищати Схід, бо Схід – це теж ваша земля. А хлопці зі Сходу стоять там на смерть, щоб до ваших хат на Заході не прийшла ця чума.

Кум раптом нахилився і витяг зі свого рюкзака здоровенний шмат сала, загорнутий у газету. Справжнього, генеральського, з проріззю. 

– Рексе, діставай хліб! – скомандував він.

Я дістав буханець чорного. Кум своїм бойовим ножем почав нарізати сало прямо на столику бокового сидіння. 

– Чуєш, хлопче з Дрогобича, – звернувся Кум до "галичанина". – У тебе там щось до сала є? Хлопець заметушився і витяг з наплічника банку домашніх маринованих огірків і шмат якоїсь неймовірно пахучої домашньої ковбаси. – О! – Кум підняв палець догори. – Оце я розумію – державницька політика!

Він зробив імпровізований бутерброд: шмат мого "центрального" хліба, своє "генеральське" сало і зверху – "західна" ковбаса. 

– Оце, хлопці, і є наш з вами Акт Злуки в дії, – урочисто проголосив Кум, піднімаючи бутерброд як булаву. – Галицько-Наддніпрянський альянс проти кацапської орди! Хто хоче долучитися до підписання Акту?

Через хвилину вагон ожив. Хлопці позлазили з полиць. Почалося велике переселення народів і продуктів у межах одного вагона. З'явилися волинські пироги, одеська бринза, київські цукерки. Хтось дістав гітару.

Напруга зникла. Страх відступив. У цьому вагоні більше не було окремо "західняків" і "східняків", мобілізованих і бувалих. Була одна велика, трохи галаслива, голодна і зла на ворога українська рота.

Я зробив фото для звіту: Кум з тим самим "бутербродом єдності" в оточенні сміючихся бійців. 

– Відправляй МПЗ, Рексе, – підморгнув мені Кум, жуючи сало. – Хай бачать, як ми тут державність зміцнюємо. Калоріями і братерством.

Потяг летів на Схід. А ми знали, що цього разу все вийде. Бо нитки, якими ми зшиваємо країну, зроблені з найміцнішого матеріалу у світі – з українського характеру.