Карпо

Карпо пішов від нас у понеділок. Не було пафосних промов, не було уповільненої зйомки, як у голлівудських фільмах. Просто прилетіло туди, де він був. Карпо – це людина-анекдот, душа компанії, той самий хлопець, який навіть під мінометним обстрілом примудрявся розповідати такі історії, що ми ржали, лежачи обличчям у багнюці. Він завжди казав: "Смерть боїться сміху. Поки ми регочемо – ми живі".

Коли комбат запитав, хто поїде забирати тіло з "сіряка" і супроводжувати додому, ми з Кумом зробили крок вперед синхронно. Це не обговорювалося. Карпо був нашим.

Ми тягнули його на ношах через посадки. Було важко, слизько і тихо. Кум, який зазвичай мовчить на бойових, раптом почав говорити. Не до мене. До Карпа. 

– Ну ти й розжерся на казенних харчах, друже, – бурчав Кум, перехоплюючи лямку. – Я тобі казав: менше згущенки, більше фізкультури. А ти що? "То не жир, Куме, то стратегічний запас енергії". От тепер тягни твій запас...

Ми завантажили його в "евак". Кум поправив на Карпові шеврон, який ледь тримався. 

– Лежи рівно, – сказав він суворо. – Їдемо додому. Не ганьби нас перед цивільними.

Дорога була довгою. Ми їхали мовчки. Але в голові крутилися спогади. Як Карпо вчив молодих копати окопи: "Копай глибше, синку, бо чим глибше ти в землі, тим вище ти до начальства в плані безпеки". Як він одного разу вкрав у сусіднього підрозділу казан борщу, а коли його зловили, сказав, що це була "спецоперація з перевірки пильності вартових".

– Рексе, – порушив тишу Кум. – Ти пам'ятаєш, що він казав на мій день народження? 

– Пам'ятаю, – усміхнувся я крізь ком у горлі. – Казав: "Якщо я дуба вріжу, а ви будете шмарклі жувати на похороні, я встану з труни і дам вам копняка". 

– Отож, – кивнув Кум, витираючи око, в яке "щось потрапило". – У нас наказ. Прямий наказ покійного. Не розкисати.

Село зустріло нас коридором шани. Люди стояли на колінах. Плач стояв такий, що різав вуха. У дворі Карпової хати – море людей. Жінки голосять, чоловіки курять, опустивши голови. Атмосфера давила бетонною плитою. Мати Карпа, маленька сива жінка, припала до закритої труни. Поруч стояла його дружина, чорна від горя, і тримала за руку п'ятирічну дівчинку – Соломійку.

Кум подивився на це все, насупив свої вуса-"підкову" і вийшов наперед. Він не вмів говорити промов. Але зараз мусив. 

– Громадо! – гаркнув він своїм командирським басом. – Відставити плач!

Всі завмерли. Тиша стала дзвінкою. 

– Я знаю, що вам боляче, – продовжив Кум, знявши кашкет. – Нам теж боляче. Ми втратили брата. Але Карпо... Він був воїном світла і сміху. Ви ж його знали! Він би зараз подивився на нас, на ці кислі пики, і сказав би: "Ви чого мене ховаєте, як прокурора? Де музика? Де згадки про те, як я сусідського півня в карти виграв?".

У натовпі хтось хмикнув. Це був дід Карпа. 

– Так і було! – вигукнув дід. – Він того півня потім в борщ пустив!

Кум кивнув. 

– Карпо заборонив нам сумувати. Він пішов тримати небо. Він тепер в Небесному Війську. А там, нагорі, теж треба комусь анекдоти розказувати, бо ангели від нудьги помруть. Тож давайте проведемо його так, щоб він там нами пишався. З честю, зі світлою пам'яттю і з посмішкою. Бо сльозами горю не поможеш, а сміх – то найкраща молитва за його веселу душу.

Потім Кум підійшов до маленької Соломійки. Вона дивилася на нас великими, переляканими очима. Він, великий, грізний сержант, став перед нею на одне коліно. Його ремінь рипнув, але він не зважав. 

– Привіт, Соломійко, – сказав Кум лагідно. – Ти знаєш, твій тато був супергероєм. Крутішим за Бетмена. 

Дівчинка шморгнула носом: 

– Правда? 

– Чиста правда, – підтвердив я, стаючи поруч. – Він такі дива творив, що в кіно не покажуть. 

Кум взяв її маленьку долоньку у свою величезну, шорстку руку. 

– Слухай мене уважно, мала. Тато пішов на дуже важливе завдання. На небо. Але він залишив нас за старших. Кум кивнув на мене, на інших побратимів, що стояли поруч. – Бачиш цих дядьків? Тепер ми – твої хрещені, твої охоронці і твої друзі. Якщо хтось тебе образить – кажи нам. Якщо треба буде велосипед полагодити – кажи нам. Якщо просто захочеш морозива – дзвони. Ми твого тата не замінимо, але ми зробимо все, щоб ти ніколи не відчувала себе самотньою. Ти – донька Героя. Ти – наша. А ми своїх не кидаємо.

Соломійка раптом посміхнулася і простягнула Кумові цукерку, яку стискала в руці. 

– Це тобі, дядьку. Тато казав, що ти любиш солодке, бо в тебе робота нервова.

Кум, який пройшов пекло, який витягав поранених з-під вогню і не моргнув оком, тут не витримав. По його неголеній щоці покотилася скупа чоловіча сльоза. Він швидко витер її рукавом. 

– Дякую, Соломійко. Це найсмачніша цукерка в моєму житті.

Ми поминали Карпа не "за упокій", а "за життя". Ми згадували, як він хропів, що аж бліндаж дрижав. Як він вчив нас варити каву з жолудів. Як він любив життя. І знаєте, мені здалося, що десь там, між хмарами, промайнула його хитра посмішка.

Карпо не зник. Він просто перевівся в інший підрозділ. Елітний. А ми тут, на землі, маємо завдання: поставити Соломійку на ноги, перемогти в цій клятій війні і жити так, щоб Карпові не було за нас соромно.

Спи спокійно, Друже. А ми ще повоюємо. І посміємося. За тебе і за себе.