Жива вода

Черговий переїзд. Це як циганський табір, тільки замість кибиток – запилені пікапи і вантажівки, а замість ведмедів – ми з Кумом, злі і невиспані. Нове місце дислокації – село N. Два кривих провулки, двадцять хат і тиша, від якої дзвенить у вухах. Молодь виїхала ще коли тут інтернет був по діал-апу, залишилися самі старенькі, які вросли в цю землю корінням.

За вказівкою старости ми зайняли порожню хату. За фронтовими мірками – люкс-апартаменти. Сарай (сухий!), погріб (глибокий!), і головне багатство – справжня криниця у дворі. У цих краях, де вода на вагу золота, це був джек-пот.

Кум, як тільки ступив на подвір'я, одразу увімкнув режим “Ґазда”. 

– Так, Рексе, – скомандував він, оглядаючи хащі бур'янів. – Тут треба навести порядок. Ми воїни світла чи бомжі? За пів дня ми перетворили занедбану хату на зразково-показовий опорний пункт. Кум знайшов десь косу, прокосив стежку до криниці. Позамітали двір, полагодили ворота, які трималися на чесному слові і синій ізострічці. Навіть стару телевізійну антену, на яку раніше сідали тільки ворони, Кум модернізував. Прикрутив туди наш ретранслятор. 

– Тепер зв'язок буде як у Пентагоні, – задоволено констатував він. – Жити можна!

По сусідству з нами жило подружжя – дід Іван і баба Марія. Обом за вісімдесят. Маленькі, зморшкуваті, як печені яблука, але тримаються.

Ніч. Ми з Кумом чергуємо на ґанку. Тиша, цвіркуни сюрчать, десь далеко гупає артилерія, але то звичний фон. І тут бачимо картину. Від сусідньої хати, через траву, яка сягала пояса, сунуть дві тіні. Це були наші сусіди. Дід тягнув стару "кравчучку", до якої був прив'язаний бідон, а баба йшла слідом, спираючись на палицю. Вони йшли до нашої криниці. По воду. Вночі, щоб не заважати "військовим".

Кум аж цигарку виплюнув. 

– Ти бачиш, Рексе? – прошипів він. – Це що за партизанський рейд? 

Він зірвався з місця і рвонув до них. У темряві, у бронежилеті, з автоматом за спиною. 

– СТІЙТЕ!!! – гаркнув Кум басом, від якого зазвичай падають ворожі безпілотники.

Дід з бабою ледь не впали в траву. Вони завмерли, втягнувши голови в плечі.

– Куди?! – підбіг Кум. – Навіщо?! 

– Та ми... водички... – пробелькотіла баба Марія. – У нас пересохла... Ми тихенько... 

– Яке "тихенько"?! Яке "самі"?! – бушував Кум. – Ану відійдіть!

Він вихопив у діда "кравчучку". За три хвилини натягав повний бідон води, закинув його на тачку і сам попер до їхньої хати. Дід з бабою дріботіли слідом, не вірячи своєму щастю. 

– Ще раз побачу, що ви самі тягаєте важке – арештую! – пригрозив Кум, затягуючи бідон їм у сіни.

Повернувся він злий. 

– Непорядок, Рексе. Люди по пояс у траві ходять. Ноги поламають. Тієї ж ночі Кум взяв косу. І при світлі тактичного ліхтарика викосив ідеальну "автостраду" від нашої хати до їхньої. Сіно згріб, прибрав. 

– Тепер хоч боком котись, – задоволено сказав він під ранок.

Наступного дня ближче до обіду прийшла баба Марія. В руках – кошик. Там десяток яєць, банка компоту і гора ще теплих пиріжків з горохом (смакота, якої я не їв з дитинства). 

– Це вам, синочки... За воду, за стежку... – баба плакала. 

Ми якраз доварювали борщ у великому казані. 

– Бабусю, та що ви! – розчулився Кум. – Давайте до столу! А де дід Іван? Кличте його, борщ стигне! Чарочку наллємо!

Баба Марія раптом знітилася. 

– Та дідові щось зле... Приліг він. Каже, голова розколюється, і в грудях пече.

Кум змінився на обличчі. Він, як гіпертонік зі стажем, знав ці симптоми краще за статут. 

– Рексе, за мною! – скомандував він. Ми кинули борщ і побігли до хати.

Дід Іван лежав на ліжку. Він був червоний як буряк, дихав важко, хрипів. Кум схопив його руку, поміряв пульс. 

– Та тут тиск, мабуть, за двісті! – крикнув він. – Гіпертонічний криз! Може інсульт вдарити! Де його ліки?! Баба розвела руками: "Закінчилися..."

Кум дістав з кишені свої якісь таблетки та вклав одну дідові до рота.

– Швидку! – крикнув я. 

– Яка швидка, Рексе?! – Кум вже тягнув діда на себе. – Сюди швидка не доїде, а якщо доїде, то вже на похорон! До Покровського 30 кілометрів! Заводи "Сантафе"! Наш старий, битий життям і осколками Hyundai Santa Fe перетворився на реанімобіль. Ми поклали діда на заднє сидіння. Баба сіла поруч, тримаючи його за руку і читаючи "Отче наш". Кум сів за кермо. 

– Тримайтеся, зараз буде "Формула-1", – сказав він і вдарив по газах.

Ми летіли розбитими дорогами так, що колеса ледь торкалися землі. Кум об'їжджав вирви на інстинктах. 

– Не спи, діду! Не спи, Іване! – кричав він у дзеркало заднього виду. – Ти мені ще про Махна не розказав! Тримайся, козаче!

У лікарні Покровського лікарі сказали коротко: 

– Встигли. Ще б пів години – і все. Гіпертонічний криз. Відкачаємо.

Діда підлатали, стабілізували. Через три дні ми забрали його додому. Коли ми завели його в хату, він, ще слабкий, але вже живий, показав рукою на горище. 

– Маріє... дістань... Баба полізла на стрих і винесла звідти щось загорнуте в старе ганчір'я. Дід розгорнув тканину. Там була стара, потемніла від часу, але гостра шабля. Справжня, кавалерійська.

– Беріть, хлопці, – прошепотів дід, простягаючи зброю Кумові. – Батько казав, що ця шабля належала самому Нестору Махну. Він тут, у наших краях, порядки наводив… Не знаю правда це чині, але бережіть її. 

– Діду, та це ж музейна цінність! – отетерів Кум. – Не можемо ми... 

– Беріть! – твердо сказав дід. – Мої діти за все життя мені склянки води не подали так, як ви за ці три дні. Ви мені тепер як сини. А синам зброю передають у спадок.

Ми поверталися до своєї хати мовчки. Кум ніс шаблю, притискаючи її до бронежилета. Увечері ми повісили її на стіні, під іконою. 

– Знаєш, Рексе, – сказав Кум, дивлячись на тьмяний блиск сталі. – Може, це й не Махна шабля. Може, просто легенда. Але для мене вона дорожча за "джавелін". Бо вона про людей. А ми тут саме за людей і стоїмо.