Яблучний удар

Запорізьке літо – це окремий вид тортур. Сонце смажить так, що бронежилет перетворюється на духовку, а каска – на скороварку. Води хочеться постійно, а тепла вода з пластикової пляшки смакує як кип'ячена сеча молодого поросяти. І ось у цю пору тотальної спраги ми з Кумом натрапили на оазис. Це був старий, закинутий колгоспний сад у неподалік "сірої зони". Село давно розбите, людей немає, а яблуні – стоять. І вродило на них того року так, що гілки до землі гнулися. Яблука сорту "Білий налив" – соковиті, напівпрозорі, солодкі.

– Рексе, – сказав Кум, відкушуючи яблуко з гучним хрускотом. – Це знак. Це божа роса. Ми не маємо права залишити це добро гнити. Це стратегічний вітамінний резерв!

Ми підігнали пікап. Забили кузов яблуками так, що ресори вигнулися в інший бік. Привезли на базу. Перші два дні рота жирувала. Яблука їли сирими, печеними, додавали в кашу, навіть пробували смажити з тушонкою (гадость рідкісна, не рекомендую). На третій день на яблука вже ніхто дивитися не міг. Вони лежали горами в кожному кутку, почали пахнути брагою і збирати ос, які дзижчали як дрони-камікадзе.

– Пропадає продукт, – сумував Кум, дивлячись на гори фруктів. – Господарська жилка мені болить. 

І тут його очі блиснули тим самим небезпечним вогником, який зазвичай передує катастрофі. 

– Квас! – вигукнув він. – Я зроблю холодний, різкий, домашній яблучний квас! Як баба в дитинстві робила!

Кум знайшов десь дві 200-літрові пластикові діжки. Намив яблук, порізав їх (залучивши наряд "добровольців"), залив водою, сипнув цукру "на око" (а око у Кума щедре) і кинув туди трохи дріжджів, "щоб грало". Поставив діжки в тінь, накрив марлею і сказав: "Чекаємо. Хай набирається сили".

Спека стояла +35. Процес пішов швидше, ніж очікувалося. З діжок доносилося загрозливе шипіння і булькання. Пахло так, ніби там вариться зілля для перетворення свинцю на золото. 

– Готово! – оголосив Кум десь на третій день.

Це був обід. Спека. Хлопці повернулися з завдань, язики на плечах. А тут Кум. Стоїть біля діжки з черпаком, як добрий корчмар. 

– Підходь, налітай! Холодненький, вітамінний, освіжаючий! 

Квас був мутний, бурштиновий і сильно газований. Він бив у ніс, як шампанське. Смак був дивний – кисло-солодкий, з виразною ноткою... свободи. Хлопці пили кружками. Дехто просив добавки. 

– Ох і добра штука, Куме! – хвалив кулеметник Вася, витираючи вуса. – Аж в голову дало!

І справді дало. Через пів години по позиціях ходили бійці з дивними, блаженними посмішками. Спекотне сонце у поєднанні з продуктом бродіння зробило свою справу. Це був не квас. Це був яблучний сидр міцністю десь градусів 7-8. 

– Куме, – кажу я, відчуваючи легке запаморочення. – Щось мене хитає. Ти там нічого не наплутав з рецептурою? 

– То натуральний продукт! – захищався Кум, сам уже червоний як буряк. – То судини розширюються! Корисно!

Але "розширення судин" було лише прелюдією. Основний удар припав нижче пояса. Десь через годину після дегустації над позиціями пронісся дивний звук. Це було схоже на гуркіт далекої грози, але гуркотіло не в небі, а в животах особового складу. Яблучна кислота, дріжджі і немиті руки зробили свою чорну справу. Почалося Велике Бродіння.

Першим зірвався з місця кулеметник Вася. Він біг мовчки, зосереджено, стиснувши сідниці так, що міг би перекусити ними лом. За ним побіг зв'язківець. Потім – водій.

У нас в розташуванні був один добротний дерев'яний туалет. Один. Через десять хвилин біля нього утворилася черга. Я вам клянусь, такої черги я не бачив з часів відкриття першого "МакДональдсу" в Івано-Франківську у 2021-му році. Тільки там люди стояли щасливі, а тут – напружені, з потом на чолі і молитвою в очах.

Стояли в броні (бо знімати ніколи). Стояли, переминаючись з ноги на ногу, виконуючи "танець маленьких каченят". 

– Швидше! – кричали з черги. 

– Там що, нарада?! 

– Я зараз вибухну! – волав хтось із кущів (бо черга вже не вміщала всіх бажаючих, і люди почали мінувати лісопосадку).

Тієї ночі ніхто не спав. Ворог, мабуть, був шокований нашою активністю. Рух на позиціях був шалений. Ми бігали туди-сюди, як мурахи. Жодна ДРГ не пройшла б непоміченою, бо кожен кущ був зайнятий злим і зосередженим бійцем ЗСУ.

На ранок ми були зелені, худі (мінус 3 кг гарантовано) і дуже злі. Кум ходив сумний. Його квас вилили в яму. 

– Невдячні ви, – бурчав він, сидячи на пеньку (далеко відходити він теж боявся). – Я хотів як краще. Це був детокс! Очищення організму від шлаків! Ви мені ще дякувати будете!

Дякувати ми не стали, але урок засвоїли: якщо Кум пропонує "авторський напій" – краще попити водички. Навіть теплої. Навіть зі смаком пластику.