Цілий день вони шукали, де у рака …

Спека стояла така, що навіть мухи літали пішки, щоб не пітніти. Ми перебували у відносно спокійній зоні, і душа вимагала пригод, водних процедур і гастрономічного різноманіття. І тут Кум, як завжди, приніс “геніальну” ідею. 

– Хлопці, – сказав він, хитро підкручуючи вус. – Я тут розвідав одну калюжу. Неподалік, біля старої покинутої скотобійні. 

– Фу, – скривився Старшина. – Там же, мабуть, вода як кисіль. 

– Відставити “фу”! – відрізав Кум. – Скотобійня стара, не працює сто років. Але! Залишки органіки зробили свою справу. Там, у ставку, раки – як омари в ресторані “Велюр”. Жирні, нахабні і смачні. Тільки руку простягни!

Ми прибули на місце. Ставок дійсно виглядав підозріло: вода темна, береги заросли очеретом, а на дні вгадувалися якісь бетонні уламки. Але спека робила свою справу – вода манила. Роздяглися до трусів. Я, Кум і Старшина полізли у воду. Кум провів інструктаж: 

– Методика проста. Шукаєш нору під камінням, пхаєш туди руку, він тебе хапає, ти його витягуєш. Головне – не ссати!

Ми лазили там години три. Води було по шию. Ми мацали кожну каменюку, кожну корягу, кожну стару покришку. Результат – нуль. Тільки руки подерті і ноги в мулі.

Старшина почав закипати: 

– Куме, ти балабол! Де твої омари? Я тут тільки п'явок годую! Ми тут як ідіоти бовтаємось, а могли б вже тушонку і до тушонки їсти! 

Кум не залишався в боргу: 

– Ти, Старшина, не скигли, а шукай! У тебе руки звідки ростуть? Раки відчувають твою негативну ауру! Ти їх лякаєш своїм командирським тоном! Шукай глибше, під плитами! 

– Та пішов ти зі своїми плитами! – репетував Старшина. – Я зараз вилізу і втоплю тебе тут!

Словесна перепалка досягла апогею. Матюки літали над водою, як чайки. Кум віртуозно пояснював Старшині, куди саме йому треба запхати руку, щоб знайти своє щастя.

На цей ґвалт із кущів вийшов наш “прапорщик” Петренко (звання умовне, посада – вічна). Він був у шортах і з рушником на шиї. 

– Чого репетуєте, як потерпілі? – спитав він, закурюючи. 

– Та ось, Кум каже, тут раки є, – буркнув я. – Але вони, мабуть, пішли на дальній кордон. 

Петренко хмикнув, подивився на нас зверхньо. 

– Ех ви, молодьож. Всьому вас вчити треба. Рака треба брати ніжно, але впевнено. Ану розступіться, професіонал іде!

Петренко скинув шорти, залишившись у сімейних трусах у веселий горошок, і рішуче ступив у воду. 

– Дивіться, як це робиться, – повчав він, заходячи по коліна, потім по пояс. Він намацав ногою якийсь камінь. – О! Здається, є нора... Зараз я його...

Раптом обличчя Петренка змінилося. З виразу “професіонал за роботою” воно миттєво трансформувалося у вираз “людина, яка сіла на розпечену сковорідку”. Очі вилізли з орбіт. Рот відкрився в німому крику, який за секунду перетворився на сирену повітряної тривоги. 

– ААААААА!!! БЛ***!!! ЗНІМІТЬ ЦЕ!!!

Петренко вистрибнув з води, як дельфін. Він, забувши про гідність і вік, нісся до берега, високо підкидаючи коліна. Ми завмерли. Коли він вибіг на сушу і почав скакати, намагаючись відтягнути резинку трусів, ми побачили ЙОГО.

Це був не рак. Це був Годзілла світу членистоногих. Чорний, вкритий мохом і черепашками, розміром з добру долоню Кличка. І найголовніше – він своєю масивною, зазубреною клешнею мертвою хваткою тримався за тканину трусів Петренка. Рівно посередині. Там, де, як кажуть, знаходиться “голка Кощія”. Тобто в небезпечній близькості до найдорожчого.

Петренко крутився дзиґою, боячись торкнутися монстра. 

– Куме! Рексе! Зніміть його! Він мені зараз все відкусить! Я ще дітей хочу!!! – волав Петренко.

Кум, давлячись сміхом так, що ледь не захлинувся водою, повільно виліз на берег. 

– Ну що я казав? – тріумфально проголосив він. – Є раки! Старшина, бачиш? Просто Петренко знає правильну наживку! На “черв'ячка” ловив!

Ми втрьох (Кум, я і Старшина) насилу відчепили того монстра. Рак-мутант здався тільки після того, як Кум пригрозив йому ножем. Тканина трусів постраждала, Петренко отримав сильний переляк і легку синюшність в районі паху (від удару клешнею, слава Богу, через тканину), але орган вцілів.

Того вечора ми зварили ОДНОГО рака. Він зайняв пів каструлі. Петренко їсти відмовився. Він сидів осторонь, пив заспокійливе і сумно дивився на свої порвані труси в горошок. А Кум, смакуючи клешню, філософськи зауважив: 

– От бачите, хлопці. Головне у військовій справі – це правильний вибір тактики. Ми шукали руками, а Петренко пішов ва-банк. Ризикував найціннішим, але здобув трофей! Герой!

З того часу Петренко у воду заходить тільки в бронежилеті. І бажано з напашником.