Мумія

Літо 2022 року. Оріхівський напрямок. Спека така, що плавиться асфальт і мозок. Наше командування, у припливі стратегічного натхнення, вирішило створити на базі нашої роти не надто потужний, але небезпечний і дуже мобільний кулак – Ротно-тактичну групу (РТГ). Нам дали п’ять танків Т-72 (які гарчали як динозаври), ЗРК “Стріла” (щоб збивати все, що літає) і поставили епічне завдання: страхувати наших морпіхів. Мовляв, якщо еліта почне відступати, ми маємо вискочити із засідки і всіх врятувати.

Але морпіхи – хлопці вперті. У них все йшло чудово. Вони гнали ворога так, що п’яти блищали. А ми... А ми залишилися без роботи. Нашу грізну РТГ розташували у вичікувальному районі. І не де-небудь у полі, а в елітному дачному кооперативі просто обабіч траси.

Це була не війна, це був “All Inclusive”. Червень. Садки ломилися від полуниці, черешні, вже наливався ранній виноград. Ми жили в чиїхось дачах, спали на ліжках, варили компоти і плювали кісточки в кущі. Танкісти мили свої машини, зенітники засмагали на броні “Стріли”. Ми займалися найважливішою справою в армії – побутом. Прали форму, крутили гайки на наших пікапах і, звісно, писали папери. Бо війна війною, а “службове розслідування” має бути за розкладом.

Того дня Кум вирішив влаштувати банний день. Він нагрів води у відрах, приготував рушник, взяв шампунь “Кропива” і роздягнувся до трусів. Труси у Кума були сімейні, в веселий синій ромбик – справжній оберіг. Він уже йшов до імпровізованого душу, як на стежці виник Старшина. З пачкою паперу і обличчям мученика. 

– Куме! Стій! Біда! 

– Що, танки вкрали? – ліниво спитав Кум, чухаючи волохаті груди. 

– Гірше! Треба закрити "службове" по втраті "Моторол". Тих рацій, що зникли в бою місяць тому. Без твого пояснення я акт не здам! Напиши, будь ласка, бо начфін мене з'їсть!

Кум – добра душа (коли ситий і не злий). 

– Та давай сюди, – зітхнув він. – Прямо тут напишу. Він сів за пластиковий стіл у дворі, прямо в трусах, поклав перед собою листок і ручку. Я сидів поруч у кріслі, одягнений по формі (бо саме збирався їхати на заправку), і меланхолійно чистив свій АК-74.

Кум встиг написати: "Я, сержант Кум, пояснюю, що рації були втрачені внаслідок..." БАБАХ!!! Світ здригнувся. Вибух стався рівно через дорогу, метрів за 50 від нашої хати. Вибухова хвиля вдарила в фасад будинку. Всі шибки, які до цього мужньо трималися, вирішили покинути рами одночасно. 

– ЛЯГАЙ!!! – крикнув я.

Ми рефлекторно попадали на землю. Кум пірнув під стіл, я – за крісло. БАБАХ! БАБАХ! БАБАХ! Лягало серією. Земля ходила ходором. Черешні сипалися з дерев разом з гілками.

Тільки трохи стихло, ми підхопилися. Інстинкт підказував: треба бігти в погріб. Ми рвонули назустріч один одному. Я, у повному обмундируванні. І Кум – босий, слизький від поту, в одних трусах. Ми зіштовхнулися лобами, як два барани на мосту. Інерція зробила своє – ми знову впали. Тільки цього разу ми впали не на траву. Ми впали на килим із битого віконного скла, яким було всипане все подвір'я.

Я впав на бік. Мої "піксельні" штани і кітель витримали удар. Я лише хруснув склом. А от Кум... Кум проїхався своїм солідним, авторитетним пузом, грудьми і руками по дрібних, гострих уламках. 

– ААААА!!! – заревів Кум. – Я стікаю кров'ю! Я порізаний як ковбаса!

Старшина, який під час обстрілу встиг забігти в хату, вискочив на крик. Побачивши Кума, який лежав у трусах серед скла і червоних плям (порізи були дрібні, але їх було багато, тому крові було візуально як у Тарантіно), Старшина зблід. 

– Куме! Тримайся! Я зараз! Він схопив аптечку і почав бинтувати. Старшина перелякався так, що втратив почуття міри. Він мотав бинт на руку, на ногу, потім вирішив, що краще замотати весь торс. Потім додав ще шар на живіт.

Через п'ять хвилин перед нами стояла картина "Повернення фараона". Кум був замотаний у біле з ніг до шиї. Тільки голова з вусами і нецензурною лайкою стирчала зверху, та ще й сімейні труси в ромбик кокетливо виглядали знизу.

Коли все стихло, ми почали з'ясовувати, що це було. Ворога поблизу не було. Авіації теж. Виявилося, це наші "суміжники", славні реактивники, вирішили насипати ворогу повну касету "Градів". Але чи то координати переплутали, чи то порохові заряди відсиріли, чи то зірки не так стали – пакет ракет не долетів до орків рівно 8 кілометрів. І ліг акуратно в полі, через дорогу від нашого "курорту".

Приїхали їхні офіцери. Очі круглі, руки трясуться. 

– Хлопці, ви живі?! Ми тут трохи... прорахувалися. 

Кум, схожий на мумію, повільно підійшов до них. Він шурхотів бинтами. 

– Трохи?! – прошипів він. – Ви мені зіпсували банний день! Ви мені зіпсували пояснювальну! І ви мені пошрамували мій трудовий мозоль! Дивіться! Він тицьнув забинтованим пузом в бік артилерістів.

– Вибачайте, братики! – ледь не плакали ті. – З нас могорич! Каністра солярки! Тушонка! Все, що хочете!

Ми їх пробачили. Ну, з ким не буває. Війна – справа точна, але іноді крива. Того вечора ми сиділи за столом без вікон. Кум, вже трохи розмотаний (ми зняли зайві кілометри бинтів, залишивши тільки пластирі на подряпинах), пив "штрафну" від суміжників. 

– Знаєш, Рексе, – філософствував він, намазуючи полуницю згущиком (гуманітарка!). – Я зрозумів одну річ. 

– Яку? – спитав я, витягуючи скалку з підошви берця. 

– Ніколи. Чуєш, ніколи не пиши пояснювальні в трусах. Це погана прикмета. Наступного разу, якщо Старшина прийде з паперами, я буду одягати бронежилет. Навіть у душі.

А пояснювальну Кум таки переписав. Але додав у кінці: "Рації втрачені в бою, а пояснювальна залита кров'ю сержанта внаслідок дружнього вогню і розбитого скла". Начфін плакав, коли читав, але списав усе без питань.