Квартирне питання

Переїзд штабу бригади – це гірше, ніж пожежа в борделі. Це хаос, помножений на паніку і розділений на кількість загублених ящиків з документами. Командування вирішило змінити дислокацію, щоб заплутати ворога (і, здається, самих себе). Нас з Кумом, як найдосвідченіших комунікаторів (читай: тих, хто вміє заговорити зуби навіть мертвому), відрядили в авангард. Завдання: прибути в село N, знайти старосту, домовитися про розміщення управління, тиловиків, медиків і, звісно, фінансистів (цих треба селити в теплі, бо інакше зарплату затримають).

– Рексе, – філософствував Кум, коли ми тряслися в пікапі розбитими дорогами. – Дипломатія – це мистецтво. Тут треба тонко. Тут не можна просто вибити двері ногою і сказати: “Звільняйте хату, ми приїхали”. Тут треба підхід. Люди в селах налякані, втомлені. Треба показати, що ми свої.

Село зустріло нас гавкотом собак і підозрілими поглядами з-за фіранок. Ми під'їхали до сільради. Будівля добротна, з прапором. Заходимо. У кабінеті за величезним столом, заваленим паперами, сидить Староста. Чоловік монументальний. Обличчя червоне, погляд важкий, плечі шириною як наш КрАЗ із гарматою. 

– Доброго здоров'я, – кажу я. – Ми з бригади, квартир'єри. Нам би поговорити…

Староста глянув на нас з-під лоба. 

– Багато вас тут їздить, – буркнув він басом. – А село не гумове. Школа зайнята, клуб на ремонті. Хати пусті є, але ключі у власників в Польщі. Чим можу – допоможу, але палаців не обіцяю.

Кум мовчав. Він стояв і уважно, якось навіть прискіпливо, розглядав Старосту. Староста теж підняв очі і вперся поглядом у Кума. Повисла напружена тиша. Я вже думав, зараз почнеться конфлікт.

І тут Кум зробив дивну річ. Він дістав пачку цигарок, постукав нею по своєму хворому коліну (звичка у нього така з'явилася), примружився і тихо, ніби про себе, сказав: 

– Ех, зараз би каші перлової з тушонкою... "Дріб-шістнадцять"... Як у 98-му під Києвом...

Очі Старости, які до цього були вузькими щілинами, раптом розширилися. Він повільно встав. Стіл жалібно скрипнув. 

– "Дріб-шістнадцять"? – перепитав він, голос його тремтів. – Це яку давав прапорщик Заплюйсвічка? Той, що солярку на ліс міняв?

Кум розплився в широкій посмішці, яка зазвичай віщувала або грандіозну п'янку, або грандіозну аферу. 

– Колян? – спитав Кум. – "Кабан"? Ти?! 

– "Худий"?!! – гаркнув Староста.

Я ледь не впав. "Худий"? Мій Кум, який зараз важить добру сотню і займає собою весь дверний отвір, колись мав позивний "Худий"?!

Вони кинулися обійматися. Це нагадувало зіткнення двох тектонічних плит. 

– Скільки років! Скільки зим! – гудів Староста, ляскаючи Кума по спині так, що з того вилітала пилюка. – Я ж тебе не впізнав! Ти ж тоді був як швабра, тільки вуха стирчали! А зараз – машина! Вуса відростив! 

– Та ти теж, Коляне, часу не гаяв! – сміявся Кум. – Морда така, що в об'єктив не влізе! Староста! Поважна людина!

Виявилося, що вони разом топтали плац у навчальному центрі "Десна" в далекому 1998 році. Спали на сусідніх ліжках, разом ходили в "самоволку" за самогоном, разом будували дачу генералу (бо тоді армія займалася переважно цим) і разом демобілізувалися.

Ситуація змінилася миттєво. Офіціоз зник, як роса на сонці. 

– Які питання, брате?! – кричав Староста, хапаючи телефон. – Для твоєї бригади? Та я село виверну, але хлопців розселю!

Він почав роздавати вказівки секретарці: 

– Галю! Дзвони директору школи, хай відкриває спортзал і їдальню! Ключі від порожніх хат позбирати! Фермеру скажи, хай заріже кабанчика! Батюшку набери, хай відкриває церковний дім для офіцерів, там тепло! Лазню натопити!

Ми з Кумом сиділи, пили каву (яку Староста дістав із сейфа, разом з чимось міцнішим "за зустріч") і спостерігали, як вирішуються нерозв'язні проблеми. 

– А для штабу, – підморгнув Староста, – віддам свій мисливський будиночок. Там камін, вай-фай, і сауна поруч. Живіть, скільки треба. Для своїх нічого не шкода.

Коли колона нашої бригади зайшла в село, офіцери тилу готувалися до гіршого: холодних клубів, мишей і спання на карематах. Але їх зустріли як королів. Фінансисти заїхали в будинок з євроремонтом. Медики отримали приміщення амбулаторії з гарячою водою. Кухарям надали шкільну їдальню з промисловими плитами. А штаб... Штаб розташувався в таких умовах, що Начштабу (той самий, що з нами багнюку місив) ходив і щипав себе за руку.

– Куме, – питав він підозріло. – Ти що, взяв це село в заручники? Чи ти пообіцяв їм золоті злитки? Звідки така розкіш? 

– Пане підполковнику, – скромно відповідав Кум, підкручуючи вус. – Це все старі зв'язки. Армійське братерство – це валюта, яка не інфлює.

Увечері ми сиділи в лазні у Старости. Кум, розпарений і щасливий, бив віником свого армійського друга Коляна. 

– А пам'ятаєш, "Худий", як ми тушонку в прапорщика вкрали? – реготав Староста. 

– Пам'ятаю, "Кабан", пам'ятаю, – усміхався Кум. – Хто ж знав, що через тридцять років ця тушонка нам окупиться теплими хатами для цілої бригади.

Я дивився на них і думав: світ тісний, а Україна – ще тісніша. І поки в нас є такі "Куми" і "Старости", які пам'ятають добро через десятки років, ми точно прорвемось. А Кум, до речі, таки дійсно колись був худим. Староста показав фотку з дембельського альбому. Я довго сміявся. Але то вже зовсім інша історія.