Грязі

Весна на війні – це не пташки і проліски. Весна в степу – це коли тверда земля перетворюється на субстанцію, що нагадує суміш шоколадної пасти, клею “Момент” і чистого зла. Ми отримали завдання державної ваги: виїхати на рекогносцировку (розвідку місцевості) для планування другої лінії оборони. Справа серйозна. Тому з нами поїхав не абихто, а сам Начальник штабу бригади (Начштаб). Підполковник "Грім" (позивний змінено, щоб не отримати догану) був дядьком суворим, педантичним і, що найголовніше, завжди ідеально чистим. Його форма "мультикам" виглядала так, наче її прасували ангели. Берці блищали, як у кота “очі” в березні.

Ми завантажилися в наш вірний, але дуже втомлений "течик". За кермом – я. На пасажирському – Начштабу з планшетом і мапою. Ззаду, розвалившись як падишах, їхав Кум. Кум був у ролі "консультанта", бо його багатостраждальне коліно (після історії з погребом) все ще нило на погоду. 

– Я, товаришу полковнику, – казав Кум, погладжуючи коліно, – зараз можу тільки інтелектуально допомагати. Моє тіло – це руїна, але мозок – скарбниця стратегії!

Ми з'їхали з асфальту на ґрунтовку. Перші два кілометри все йшло нормально. А потім ми потрапили в "Долину смерті". Це була низина між двома полями, де сніг зійшов вчора, а сонце ще не встигло підсушити. Дорога виглядала оманливо надійною.

– Рексе, газу! – крикнув Кум ззаду. – Проскакуй з ходу! Я вдарив по педалі. "Течик" заревів, рвонув вперед, пролетів метрів п'ятдесят і... м'яко, але невідворотно сів "на пузо". Колеса крутилися в повітрі і в рідкій грязюці, розкидаючи навколо чорні бризки. Ми встали. Тиша. Тільки двигун працює і десь далеко каркає ворона, ніби сміється з нас.

– Приїхали, – констатував Начштабу, дивлячись на болото за вікном. – Треба штовхати. 

Він відкрив двері і рішуче ступив у багнюку. Його ідеальні берці миттєво зникли в чорній рідоті по кісточки. 

– Куме, на вихід! – скомандував підполковник. Кум відчинив бічні двері, висунув голову і зробив скорботне обличчя. 

– Пане підполковнику... Я б з радістю! Я б цей бус на руках виніс! Але меніск... Лікар Сан Санич сказав: "Більше трьох кілограмів не піднімати". Якщо я зараз напружуся, мене доведеться евакуювати вертольотом. Я буду за кермом. У мене досвід!

Начштабу подивився на Кума, потім на його коліно, зітхнув і махнув рукою. 

– Гаразд, інвалід. Сідай за кермо. Рексе, за мною! Будемо штовхати.

Картина була епічна. Кум сів за кермо, налаштував дзеркала, увімкнув музику (щось героїчне) і почав газувати. Ми з Начштабу вперлися в задні двері "течика". 

– Раз, два, взяли! – командував підполковник. Ми напружилися. Жили на шиї здулися. Ноги ковзали в багнюці. "Течик" трохи подався вперед. – Давай, Куме! Газуй! – кричав Начштабу. І Кум дав газу. Від душі.

Задні колеса, зловивши момент інерції, розкрутилися до космічної швидкості. Потужний струмінь рідкого, жирного, чорного чорнозему вирвався з-під протектора. І полетів він не в землю. І не в небо. Він полетів чітко в нас. Начштабу прийняв основний удар на себе. Грязюка заліпила йому окуляри, каску, ідеальний "мультикам", бронежилет і навіть залетіла в рот, яким він якраз віддавав команду "Давай!".

Я теж виглядав як пам'ятник невідомому шахтарю, але підполковник... Це був шедевр. Він нагадував головного героя з фільму “Хижак”, коли Шварценеггер вимазався грязюкою, щоб його не побачив прибулець.

"Течик" вискочив на тверде. Кум заглушив мотор і радісно виглянув у вікно. 

– Є! Вийшли! Я ж казав, головне – відчувати зчеплення! Він подивився назад і заткнувся. Посеред поля стояли дві глиняні статуї. Одна з них (та, що з підполковницькими погонами під шаром бруду) повільно витирала обличчя рукавом.

Кум зблід. Він зрозумів, що зараз буде розстріл. Або трибунал. Або його відправлять копати ту саму другу лінію оборони чайною ложкою. Начштабу повільно підійшов до машини. Він сплюнув чорну рідину. Зняв окуляри, під якими залишилися два чистих кола навколо очей, як у єнота.

Повисла тиша. Кум втиснувся в крісло. І тут Начштабу... зареготав. Він сміявся голосно, щиро, ляскаючи себе по брудних стегнах. 

– Ну ви даєте, бродяги! – вичавив він крізь сміх. – Я таким брудним не був з часів курсантської "учебки" на Яворівському полігоні! Оце я розумію – злиття з ґрунтом! Маскування – 80-й рівень!

Ми їхали назад. Салон "течика" тепер нагадував свинарник, але атмосфера була неймовірна. Полковник, жуючи бутерброд брудними руками (бо серветок не було), розповідав нам байки зі своєї молодості. Весь офіціоз змило разом із чистотою форми.

– Знаєш, Куме, – сказав Начштабу, коли ми під'їжджали до штабу. – Ти машину не мий. 

– Чому? – здивувався Кум. 

– Хай штабні побачать, як виглядає справжня війна. А то вони думають, що ми тут тільки каву п'ємо і карти малюємо.

Коли ми вивантажилися біля штабу, вартові віддали честь, але в очах у них був шок. Підполковник пройшов повз них гордо, залишаючи за собою шматки чорнозему на ідеальній плитці. Кум подивився йому вслід і сказав: 

– Рексе, я тобі так скажу. Нормальний мужик. Наш. Пройшов хрещення багнюкою. Тепер з ним можна і в розвідку, і горілку пити. Тільки наступного разу за кермо сядеш ти. Бо якщо я ще раз так "замаскую" підполковника, він мене точно змусить той чорнозем їсти.

А Начштабу з того дня при зустрічі завжди тиснув нам руки першим. І навіть Куму прощав його дрібні "зальоти". Бо спільна багнюка – вона ріднить краще за кров.