Ми були сержантами

Тільки-но стихла луна нашої коляди, а Козу розібрали на маскувальну сітку, як у штаб прийшов папірець. Офіційний, з печаткою, страшніший за повістку до суду. У ньому чорним по білому писалося: "У зв'язку з реформою Сержантського Корпусу та переходом на стандарти НАТО, молодших сержантів таких-то (тобто мене і Кума), чиї звання були присвоєні ще в епоху кнопкових телефонів та курсу долара по 5, відрядити до Навчального Центру в Рівненській області для підтвердження кваліфікації та проходження курсу лідерства."

– Курс лідерства? – Кум читав наказ, і його вуса ворушилися від обурення. – Рексе, я керував походами за самогоном через мінні поля! Я організував оборону проти свиней-канібалів! Я змусив полковника пити з козою! Яке їм ще треба лідерство?

Але наказ є наказ. Зібрали речі, поцілували Сірка в мокрий ніс і поїхали на Рівненщину.

Навчальний центр зустрів нас соснами, піском і дисципліною. Нас посадили в аудиторію разом із молодими хлопцями, які не так давно підписали контракт. Вийшов інструктор. Молодий, підтягнутий, з ідеальною стрижкою і планшетом. Позивний “Вікіпедія” (це Кум йому одразу дав). Він почав розповідати про роль сержанта в сучасній війні, малюючи на дошці красиві схеми зі стрілочками.

– Сержант – це кістяк армії! – віщав інструктор. – Ви повинні вміти подавати команди за процедурою TLP (Troop Leading Procedures). Ось, наприклад, алгоритм видачі бойового наказу...

Кум сидів на задній парті і голосно зітхав. Коли інструктор дійшов до пункту “Мотиваційна промова перед штурмом”, Кум не витримав. Він підняв руку. 

– Дозвольте, пане інструкторе? 

– Слухаю, курсанте. 

– Ви все гарно кажете. Але в реальності, коли над головою свистить 120-та міна, а рація шипить, ніхто не каже: “Шановне панство, згідно з директивою, пропоную здійснити маневр охоплення”. 

– А як кажуть? – напружився інструктор. 

– Кажуть: “Вася, твою дивізію, бери ту хріновину і біжи до того пенька, поки я крию, бо зараз нам всім гаплик!”. І знаєте, це працює швидше за TLP.

Аудиторія вибухнула сміхом. Інструктор почервонів, але промовчав.

Справжнє шоу почалося на полігоні. Тема заняття: “Облаштування взводного опорного пункту”. Інструктор показував, як правильно копати окоп за підручником. Рівненькі стінки, геометрично правильні бруствери. 

– Ось так, – казав він, тицяючи узірцево-показову яму. – Це стандарт.

Кум підійшов, подивився і сплюнув. 

– Це не стандарт. Це могила для перфекціоніста. 

– Обгрунтуйте! – обурився інструктор. 

– Дивіться, – Кум взяв лопату. – Ви зробили рівний бруствер. З дрона це виглядає як квадрат Малевича на зеленому фоні. “Мавік” сюди скине гранату, навіть не прицілюючись. Кум заліз в окоп. – Далі. Де лисяча нора? Де дренаж? Де поличка для кави? Ви пропонуєте бійцю сидіти тут добу без комфорту? Солдат без комфорту – це злий солдат. Але злий не на ворога, а на сержанта.

І Кум почав копати. За 20 хвилин він перетворив “натівський окоп” на шедевр фортифікації. Він накрив бруствер дерном, зробив хибну позицію з гілок і старих штанів, викопав нішу для БК і навіть зробив сходинку, щоб зручніше вистрибувати. 

– Ось, – витер піт Кум. – Це позиція “Жити хочу”. А те, що було – позиція “Статистика втрат”.

Молоді курсанти обступили Кума. 

– Дядьку, а покажіть, як перекриття робити? 

– А як від FPV ховатися? 

Інструктор стояв збоку, тримав свій планшет і розумів, що лекцію він провалив. Але, треба віддати йому належне, він був розумним хлопцем. Він дістав блокнот і почав записувати за Кумом.

Фінальний іспит був із тактики. Група мала пройти через ліс, виявити “ворога” і знищити його. Кум був командиром групи. Він подивився на карту, яку дав інструктор.

– Так, – сказав Кум. – За сценарієм ми маємо йти просікою. Але просіка замінована (навіть якщо інструктор каже, що ні). Тому ми підемо через болото. 

– Там неможливо пройти! – заперечив посередник навчань. 

– Тим краще. Ворог теж так думає.

Ми полізли в болото. Кум вів групу так тихо, що навіть жаби не прокидалися. Ми обійшли “ворожу засідку” (інструкторів, які чекали нас на просіці з холостими патронами) з тилу. Коли Кум поклав руку на плече “ворожого кулеметника” і прошепотів: “Ти вбитий, синку, віддай кулемет”, – той ледь не отримав інфаркт.

Ми захопили штаб “умовного противника” без жодного пострілу. Кум просто зайшов у намет, де інструктори пили каву, і сказав: 

– Добрий день. Ми з податкової. Здавайте зброю.

На шикуванні з нагоди вручення сертифікатів начальник Центру тиснув нам руки. Коли дійшла черга до Кума, полковник затримав руку. 

– Слухайте, сержанте. Може, залишитесь у нас? Інструктором. Нам такі кадри потрібні. Зарплата, соцпакет, вихідні... Кум усміхнувся, підкрутив вус і подивився в бік сходу. 

– Дякую, пане полковнику. Але не можу. Там мої хлопці. Вони без мене туалет неправильно викопають, а потім будуть нити. Та й скоро весна, крига скресне, риба піде.

Ми отримали свої сертифікати “Сержантів-лідерів нового зразка”. Поверталися в бригаду ми з почуттям виконаного обов'язку. 

– Ну що, Куме, – спитав я в поїзді. – Тепер ти сертифікований лідер. Будеш командувати по-новому? 

– Аякже, – відповів Кум, розгортаючи газету, в яку була загорнута копчена курка. – Тепер, коли я буду посилати Старшину за чимось, я буду додавати: “Згідно зі стандартами НАТО та задля досягнення оперативної сумісності”.

А в Рівненському навчальному центрі, кажуть, досі викладають методику облаштування позицій “за системою Кума”, хоча в офіційних документах вона, звісно, називається якось дуже по-науковому.