Тактичний вертеп

Надійшов наказ. Цього разу не бойовий, а культурно-політичний. Наближалося Різдво, і командування бригади вирішило, що треба “підняти бойовий дух особового складу шляхом виконання традиційних обрядових пісень”. Коротше кажучи – треба колядувати в штабі.

– У штабі? – перепитав Кум, читаючи розпорядження. – Рексе, це профанація. Штабні й так у теплі, у них дух і так піднятий кавою і буржуйками. Коляда потрібна там, де холодно і страшно. Там, де хлопці Різдво бачать тільки в календарі телефону.

Кум підійшов до справи як продюсер Голлівуду. 

– Самодіяльність скасовується, – заявив він. – Нам потрібні професіонали. Він згадав, що у сусідньому батальйоні, який стояв на неподалік, служить цілий взвод хлопців з Верховини. Справжні гуцули. Вони навіть команду “До бою!” кричать з таким акцентом, що ворог губиться.

Кум поїхав до них на переговори. Повернувся сяючий. 

– Домовився! За каністру солярки і ящик тушонки вони нам дають в оренду свій “золотий склад”. Рексе, це буде не вертеп, це буде спецоперація “Пампух”.

Команда зібралася колоритна. Цар Ірод – кулеметник Марко (зріст 2 метри, борода до пояса). Чорт - розвідник Місько (швидкий, хитрий, у чорному флісі і з хвостом із кабелю). Коза – це була окрема конструкція з маскувальної сітки, шолома і дерев'яної щелепи, яку носив наймолодший боєць. Музичний супровід – скрипка, баян і, увага, – трембіта. Справжня, триметрова. Як вони її запхали в пікап – загадка фізики.

Найкрутіше виглядали костюми. Гуцульські кептарі (безрукавки з овчини) були вдягнуті прямо поверх бронежилетів. Гуцульські капелюхи з пір'ям замість тактичних шоломів. А в руках замість топірців – калаші, прикрашені стрічками.

– На штаб? – спитав водій, коли “Бродячий цирк” завантажився в кузов. 

– До сраки штаб! – скомандував Кум. – Їдемо на “нуль”. Спочатку піхота, потім “генерали”.

Ми рушили вздовж лінії фронту. Перша зупинка – ротний опорний пункт (РОП) “Гніздо”. Хлопці сиділи в бліндажах, втомлені, брудні. І тут... З кузова вистрибує Чорт, за ним Коза, а потім лунає звук трембіти. – ТУУУУУУ-УУУУУ! Цей звук у морозному повітрі був схожий на сирену повітряної тривоги і глас Архангела одночасно.

Хлопці повискакували з окопів з автоматами: 

– Що це?! Нова зброя?! 

– Христос Рождається! – гаркнув хор гуцулів так, що з дерев посипався іній.

Військова магія спрацювала миттєво. Суворі дядьки, які годину тому крили матом ворожу арту, плакали як діти. Коза скакала по траншеях, вимагаючи “мірку вівса і ковбаси кільця”. Чорт намагався вкрасти у командира рацію. Скрипка грала так жалібно і весело водночас, що душа розгорталася і загорталася назад у бронежилет.

Бійці виносили все, що мали: цукерки, сухпайки, енергетики.

– Хлопці, дякуємо! – кричали вони. – Ви нам наче дім привезли!

Ми об'їхали п'ять позицій. На одній із точок, яка була найближче до ворога (метрів 600), Кум скомандував: 

– А тепер – спеціальний номер для сусідів. Трембітар, вогонь!

Хлопець із трембітою виліз на бруствер і дунув у бік російських позицій. Звук пішов потужний, вібруючий. В радіоперехопленні ми потім почули паніку орків: 

– "База", у нас тут что-то гудит! Страшно гудит! Похоже на запуск ракеты или вызов демона! Что делать?! 

– Це їм, курвам, замість дзвонів, – задоволено сказав Кум. – Хай бояться. Українське Різдво – страшна сила.

У штаб ми приїхали, коли вже стемніло. Запізнилися на чотири години. На ґанку стояв Замполіт і нервово курив. 

– Де вас носить?! – накинувся він на нас. – Комбриг чекає! Ми вже думали, вас ДРГ вкрала! 

– Вибачайте, пане полковнику, – невинно кліпав очима Кум, струшуючи з кожуха багнюку передової. – Коза вперлася. Не хотіла йти, поки всіх хлопців на передку не привітає. Тварина, що з неї візьмеш?

Ми зайшли в залу засідань. Там сиділи офіцери, штабісти, зв'язківці. Чисті, напрасовані. І тут увірвався наш табір. Брудні берці, запах пороху і морозу, гучні голоси, скрипка, що ріже серце.

Коли залунала "Нова радість стала", Комбриг, суворий чоловік, який усміхався раз на рік (і то, коли йому дарували нову зброю), встав. За ним встали всі. Вони слухали мовчки. А наш "Цар Ірод" (кулеметник Марко) басом виводив колядку, і в цьому було стільки сили, що здавалося – стеля зараз впаде.

Коли закінчили, запала тиша. 

– Ну що ж... – порушив мовчанку Комбриг. – За порушення графіку і самовільне відвідування переднього краю – догана. Кум опустив голову. – ...Але, – продовжив Комбриг, і в кутиках його очей з'явилися зморшки, схожі на усмішку. – За найкраще виконання бойового завдання з підняття духу – подяка. І... налийте Козі 50 грам. Вона заслужила.

Ми поверталися в своє розташування вночі. Коза спала на плечі у Чорта. Цар їв подарований шоколад. 

– Знаєш, Рексе, – тихо сказав Кум, дивлячись на зорі. – Я думаю, ми сьогодні зробили більше, ніж за тиждень стрільби. Бо кулі вбивають тіла, а Коляда вбиває страх. А без страху наш народ непереможний.

І десь далеко, в нічній тиші, ще чулося відлуння трембіти, від якого, я впевнений, російським окупантам снилися кошмари.