Вогняний дракон

Одного сонячного дня, коли навіть війна здавалася трохи десь далі, ніж зазвичай, ми з Кумом отримали відповідальне завдання. Треба було мотнутися на "велику землю" – до Запоріжжя, на вокзал. Зустрічати нашого "прапорщика" Петренка, який повертався з відпустки. Петренко – людина стратегічна і важлива. Ми знали, що з дому він везе не тільки чисті шкарпетки, а й, ймовірно, трилітрову банку "маминого компоту" (градусів під 60) і купу київських новин.

Ми прибули на "Запоріжжя-1". Вокзал жив своїм прифронтовим життям: мікс військових з рюкзаками, волонтерів, переляканих цивільних і таксистів, які за потрійний тариф готові відвезти хоч до чорта в зуби. До прибуття потяга залишалася година. Ми стояли біля нашого пікапа, курили і спостерігали за мурашником.

І тут Кум потягнув носом повітря, як мисливський пес, що зачув дичину. 

– Рексе, – сказав він із мрійливим придихом. – Ти відчуваєш цей запах? Це запах цивілізації. Запах смаженого м'яса і спецій. Мій шлунок каже, що якщо ми зараз не закинемо в топку палива, він оголосить страйк.

Я подивився туди, куди дивився Кум. На краю площі стояв кіоск. З тих, які пережили дев'яності, нульові і, здається, ядерну війну переживуть. Над ним гордо вивіска: "СКУШАЙ ШОТА У АШОТА". З віконця виглядав колоритний дядько кавказької зовнішності з бородою і посмішкою завідувача складу боєприпасів.

– Куме, не роби цього, – спробував я ввімкнути голос розуму. – Це ж привокзальна шаурма. Це російська рулетка, тільки замість кулі – сальмонела. Ми ж не знаємо, коли те м'ясо гавкало чи нявкало востаннє. 

– Рексе, відставити паніку! – відмахнувся Кум. – Ти подивись на цього чоловіка. У нього чесні очі.

Ми підійшли. 

– Е, дарагой! Захаді, нє бойся! – радісно зустрів нас продавець. – Тобі как? Соус бєлий, красний? Острий? 

– Мені, друже, щоб душа співала! – замовив Кум. – Подвійну. І гостру, як язик моєї тещі. 

– А свіже? – про всяк випадок спитав я. Дядько Ашот ображено приклав руку до серця: 

– Мамой клянусь! Слюшай, утром єщьо бігал! Свежайшій, как раса на траянді!

Кум отримав свій згорток, схожий на немовля в пелюшках, і вгризся в нього з таким апетитом, наче не їв тиждень. Соус тік по його вусам, в очах стояли сльози щастя від гострого перцю. 

– Божественно, Рексе... – плямкав він. – Ти багато втрачаєш. Це не їжа, це поезія в лаваші.

Я обмежився кавою з автомата.

Прибув потяг. Викотився Петренко – рум'яний, ситий, обвішаний сумками, як верблюд на Шовковому шляху. 

– Здоров, бродяги! – загудів він, обіймаючи нас. – Як тут без мене? Не просрали позиції? 

– Тримаємось, Петренко. З твоїм самогоном тепер взагалі в контрнаступ підемо, – відповів Кум, закидаючи сумки в кузов.

Ми рушили назад. Петренко на задньому сидінні розповідав новини, я кермував. Кум сидів на пасажирському, спокійний і ситий. Перші кілометри все було добре. Ми виїхали з міста, минули блокпости і вийшли на трасу в бік "нуля".

І тут, десь на двадцятому кілометрі, Кум раптом замовк на півслові. Його обличчя змінило колір з нормального на сіро-зелений, як наш піксель. Він почав соватися на сидінні. У животі в нього забурчало так голосно, що я подумав – десь поруч працює ворожий міномет.

– Куме, що з тобою? – спитав я. – Ти як на голках. 

– Рексе... – голос Кума був напружений. – Здається, Ашот мене надурив. Те, що бігало зранку, зараз намагається вибігти з мене. Терміново. Зупиняй.

Я різко загальмував на узбіччі біля якоїсь ріденької посадки. Кум вилетів з машини швидше, ніж під час обстрілу. Він схопив рулон туалетного паперу (який ми, навчені досвідом, завжди возимо з собою) і зник у кущах, ламаючи гілки, як ведмідь.

– Що це з ним? – здивувався Петренко. – Контузія? 

– Гірше, – зітхнув я. – Бактеріологічна зброя. Шаурма привокзальна, звичайна.

Кум повернувся через десять хвилин. Блідий, спітнілий, але з полегшенням в очах. 

– Фух... – видихнув він, сідаючи в машину. – Здається, відбилися. Прорив ліквідовано. Поїхали.

Ми проїхали ще п'ять кілометрів. У животі Кума знову заграв марш Мендельсона у виконанні розладнаного оркестру. 

– Рексе! – закричав Кум. – Стій! Друга хвиля атаки! Вони заходять з тилу!

Знову гальма, знову Кум летить у посадку, знову ми з Петренком чекаємо, слухаючи звуки природи і, кхм, не тільки природи.

Це було найдовше повернення на базу в моєму житті. Ми зупинялися кожні десять хвилин. Ми вивчили флору всіх посадок уздовж траси Запоріжжя-Оріхів. Кум худнув на очах.

Петренко вже не сміявся. Він дивився на Кума зі співчуттям. 

– Куме, може, тобі активованого вугілля дати? Я з дому взяв. 

– Петренку, – стогнав Кум, тримаючись за живіт. – Там таке робиться, що вугілля треба вагонами засипати. Це не шлунок, це реактивний двигун, що працює на неякісному паливі.

На одній із зупинок, коли Кум вчергове сидів у позі орла десь у бур'янах, повз проїжджала колона наших танків. Танкісти, побачивши самотнього воїна в полі зі спущеними штанами, почали сигналити і махати руками. Кум, не змінюючи пози, віддав їм честь вільною рукою. Це був акт найвищої мужності і самоіронії.

На базу ми приїхали вже затемна. Кум виповз із машини, тримаючись за борт. Він нагадував тінь колишнього себе. Комбат, який вийшов нас зустрічати, подивився на Кума і спитав: 

– Що з героєм? Поранений? 

– Так точно, пане майор, – відповів я. – Важке отруєння ворожою пропагандою у вигляді шаурми від Ашота. Втрати боєздатності – 90 відсотків.

Кум доповз до нашого бліндажа і впав на нари. 

– Рексе... – прошепотів він. – Запам'ятай мої слова. Якщо я колись ще раз... хоч подивлюся в бік кіоску на вокзалі... пристрель мене на місці. Це буде акт милосердя.

А Петренко дістав банку самогону, налив собі і мені (для дезінфекції зсередини, про всяк випадок) і сказав: 

– Таки права моя жінка. Найкраща їжа – це домашня ковбаса. А всі ці ваші "східні казки" – то від лукавого.