Ганнібал Лектер

Нас викликали до штабу. Я думав – за медалями (наївний), Кум думав – за доганою (реаліст). Але все виявилося набагато гірше. Нас відправили до бригадного психолога. Виявилося, що десь у паперах спливло, що при мобілізації ми не пройшли "поглиблене психологічне тестування".

– Рексе, це кінець, – трагічно заявив Кум, коли ми пакувалися в машину. – Це змова. Вони хочуть мене комісувати. Або ще гірше – запроторити в дурку. 

– Куме, це просто психолог, – заспокоював я його, як медик (хоч і колишній). – Він просто поговорить. Це не психіатр. 

– Один чорт! – відрізав Кум. – Всі вони "мозкоправи". Спочатку "поговорить", а потім – сорочка з довгими рукавами, яка зав'язується на спині, і м'які стіни.

Кум був обурений до глибини душі. 

– Ти згадай 24 лютого! – кричав він, крутячи кермо. – Я прийшов до частини, мене спитали: "Руки-ноги є? Руських ненавидиш?". Я кажу: "Так!". Мені: "Придатний!". Навіть у рота не заглянули, чи є зуби, щоб сухпай гризти! А тепер? Тепер їм цікаво, чи не бачу я рожевих слоників?

Він так накрутив себе, що почав репетирувати роль божевільного. 

– Як думаєш, Рексе, – питав він, роблячи ідіотське обличчя і зводячи очі до перенісся. – Якщо я буду пускати слину і надувати бульбашки носом, мені дадуть групу інвалідності чи одразу відправлять розміновувати поля шваброю? 

– Тобі дадуть "Оскара", Куме. Їдь мовчки.

Проблема була ще в тому, що Сірка (це пес наших героїв, історія якого описана в іншій книзі “Куміади” - автор) не було на кого лишити. Старшина поїхав за продуктами, решта були на завданні. Довелося брати пса з собою. 

– Нічого, – сказав Кум. – Сірко буде моїм адвокатом. Якщо психолог почне ставити дурні питання, Сірко його вкусить за дупу. Це буде аргумент захисту.

Психологом виявився молодий лейтенант в окулярах, схожий на Гаррі Поттера, який замість Гоґвортсу потрапив у піхотну бригаду. Кабінет був чистий, світлий, на столі лежали стоси паперів. Ми зайшли. Сірко зайшов третім, гордо цокаючи кігтями по лінолеуму, і одразу ліг під стіл психолога. 

– Ой, з собакою не можна... – почав було лейтенант. 

– Це службовий пес підтримки емоційної стабільності, – суворо відрізав Кум. – Без нього у мене починається неконтрольована агресія і бажання захопити Польщу.

Лейтенант ковтнув слину і кивнув.

Нам видали купу бланків. Питання були геніальні: "Чи часто ви відчуваєте смуток?", "Чи любите ви квіти?", "Чи чуєте ви голоси?". Кум пихтів над листком, ламаючи олівець. 

– "Чи чуєте ви голоси?"... Пиши, Рексе: "Чую. Голос комбата в рації. Матом. Цілодобово".

Потім лейтенант вирішив показати нам картинки (плями Роршаха). 

– Що ви бачите на цій плямі? – спитав він Кума, показуючи чорну кляксу. Кум примружився. 

– Це карта мінних полів під Малинівкою. Ось тут посадка, тут орки окопалися, а це – воронка від 152-го. 

– Хм... – записав психолог. – Фіксація на бойових діях. А тут? (показав кольорову пляму). 

– А це тепловізійна картинка. Танк горить. Гарно горить. 

– Зрозуміло. А метелика ви тут не бачите? 

– Лейтенанте, – зітхнув Кум. – Які метелики? Осінь надворі. Метелики здохли або емігрували.

Ми заповнили свої тести. Кум, здається, в графі "Чого ви боїтеся найбільше?" написав "Відсутності кави і дурних наказів". Я писав чесно, як медик. Ми поклали заповнені бланки на край столу. 

– Зачекайте хвилинку, – сказав лейтенант. – Я сходжу за печаткою в сусідній кабінет.

Він вийшов. Ми розслабилися. Кум дістав телефон. А Сірко... Сірко нудьгував. Під столом йому було тісно. Він виліз, потягнувся носом до столу. Папір пахнув руками Кума. А руки Кума пахли ковбасою, яку він їв дорогою. Логічний ланцюжок у голові вівчарки замкнувся: Папір = Ковбаса = Треба їсти.

Коли я почув характерний звук роздирання паперу, було вже пізно. Ми з Кумом одночасно повернули голови. Сірко з ентузіазмом шредера знищував результати нашого психологічного дослідження. Він жував мої відповіді про дитинство і доїдав Кумові страхи про каву.

– Сірко, фу! – зашипів Кум. – Виплюнь! Це ж державний документ! Це мій діагноз! Але Сірко лише радісно виляв хвостом і ковтав останній шматок, на якому, здається, було написано моє прізвище.

Двері відчинилися. Зайшов лейтенант. Він подивився на стіл. Подивився на нас. Подивився на Сірка, у якого з пащі стирчав куточок анкети з написом "Мобілізований". 

– Е-е-е... – сказав психолог. – А де тести? 

– Пане лейтенант, – встав Кум, роблячи максимально серйозне обличчя. – Стався витік інформації. Агент "Сірко" вирішив, що дані в анкетах надто чутливі і можуть потрапити до ворога. Тому він провів екстрене знищення носіїв інформації шляхом перорального вживання. 

– Він їх з'їв? – у психолога запотіли окуляри. 

– Так точно. Утилізував.

Лейтенант сів на стілець і зняв окуляри. Він виглядав втомленим. 

– Знаєте, хлопці... – сказав він тихо. 

– У мене цих бланків більше немає. Ксерокс зламався. Нові пришлють через місяць. Він подивився на ситого і задоволеного Сірка. – Давайте так. Ви виглядаєте адекватними. Принаймні, ви не намагаєтеся мене з'їсти, на відміну від вашого собаки. Я напишу: "Психологічно стійкі, схильні до нестандартних рішень". Йдіть з Богом. І погодуйте пса, не ганьбіть бригаду.

Ми виходили з кабінету переможцями. Кум сяяв, як начищена бляха. 

– Бачиш, Рексе! – казав він, гладячи Сірка по голові. – Я ж казав, що Сірко – геній! Він врятував мене від гамівної сорочки! Він знищив докази мого божевілля!

Сірко йшов поруч, гордо несучи в шлунку наші психологічні портрети, і час від часу гикав. 

– Нічого, малий, – сміявся Кум. – Папір – це клітковина. Корисно для травлення. Але наступного разу, коли захочеш їсти, краще з'їж журнал обліку бойової підготовки. Він товстіший.

З того часу Кум усім розповідав, що він настільки психологічно стійкий, що його тести навіть собака перетравити не зміг.