Найніжніше місце

Наближався день народження Кума. Дата серйозна, стратегічна. Кум прокинувся зранку з рішучістю в очах, яка зазвичай з'являється перед штурмом ворожих позицій. 

– Рексе, – урочисто проголосив він. – Я сьогодні оголошую ембарго на тушонку. Ніяких макаронів по-флотськи. Душа вимагає свята. Душа вимагає шашлику. Справжнього. З димком, з цибулькою, щоб сік тік по бороді і капав на берці!

Але в умовах прифронтової зони знайти свіже м'ясо – це квест складніший, ніж знайти "Starlink" без пароля. Ми сіли в наш пікап і поїхали до найближчого містечка, де ще жевріла цивілізація, працювали магазини і навіть іноді ходили автобуси.

Місцеві бабусі на базарі, побачивши двох "котиків" у формі, наввипередки почали радити "найкращу точку". 

– Хлопці, їдьте на вулицю Миру, там магазинчик "П’ятачок". Там сьогодні свіжину привезли!

Ми залетіли в той магазинчик, як група швидкого реагування. Всередині пахло сирим м'ясом і хлоркою. За прилавком стояла дівчина років вісімнадцяти. Тендітна, з величезними накладними віями і переляканими очима. На бейджику було написано "Стажерка Ілона".

А на гаку висіла ВОНА. Половина туші свині. Свіжа, рожева, з печаткою ветлікаря на стегні. Кум завмер. Він дивився на ту свиню з такою ніжністю, з якою зазвичай дивляться на нову гвинтівку AR-15. 

– Ошийок... – прошепотів Кум. – Рексе, дивись, який там ошийок! Мармуровий! Це ж пісня!

Він підійшов до прилавка. 

– Доброго здоров’ячка, красуне! – заворкотів він. – Нам би, будь ласка, ошийок вирізати. Кілограми зо три. У нас свято.

Дівчина Ілона кивнула, взяла до рук величезний тесак, який був більший за неї саму, і невпевнено підійшла до туші. 

– Ошийок... Це десь тут? – пробурмотіла вона і замахнулася.

Те, що сталося далі, змусило Кума схопитися за серце. Замість того, щоб акуратно відділити м'ясо по жилах, Ілона почала рубати. Вона била тесаком навмання, шматуючи ніжні волокна, вганяючи лезо в кістку, перетворюючи елітний відруб на фарш для котлет. 

– А-А-А-А! – закричав Кум так, наче йому різали ногу без наркозу. – СТІЙ! ПРИПИНИ ВОГОНЬ!

Дівчина злякано відскочила, впустивши тесак. 

– Що? Що сталося?! Ви ж просили відрізати... 

– Відрізати! – ревів Кум, хапаючись за голову. – А ти що робиш? Ти ж його вбиваєш вдруге! Це ж ошийок! Це найніжніше місце! А ти його – як дрова сокирою! Це ж вандалізм! Це стаття Кримінального кодексу!

Кум був блідий. У нього тремтіли руки. 

– Пустіть мене... – прохрипів він. – Я не можу на це дивитися. Він зайшов за прилавок. Дівчина втиснулася в куток, думаючи, що зараз її будуть розстрілювати за псування провізії.

Але Кум діяв інакше. Він підійшов до умивальника, ретельно вимив руки, обробив їх антисептиком (який завжди носив у аптечці). Потім він взяв не той здоровенний тесак, а маленький, гострий ніж для обвалювання. Він перетворився. Зник військовий. З'явився Хірург. Скульптор. Маестро.

– Дивись, дитино, і вчись, – лагідно сказав він Ілоні. – Свиня – це як карта бойових дій. Треба знати рельєф. 

Він почав працювати ножем. Його рухи були швидкими, точними і економними.

– Ось тут, по плівочці, бачиш? – коментував він, легенько підрізаючи. – Ніж має йти сам, як по маслу. Не треба сили. Треба розуміння. Ось лопатка пішла... Ось карбонад... А ось він, наш король – Ошийок.

Він відділив шматок м'яса ідеальної форми, жодного зайвого порізу. 

– Бачиш? – Кум підняв м'ясо на світло, наче акушер новонародженого. – Воно дихає! Воно ціле!

Але Кум не зупинився. Його понесло. 

– Раз я вже тут... – буркнув він. – Давай я тобі всю тушу розберу, бо ти ж тут собі пальці повідрубуєш, а м'ясо переведеш на гуляш.

Наступні 20 хвилин ми спостерігали магію. Кум розібрав півтуші на ідеальні купки: ребра до ребер, вирізка до вирізки, сало до сала. Він рубав кістки одним ударом, точно в суглоб. Ілона стояла з відкритим ротом і знімала це на телефон. Зайшли інші покупці і теж стали дивитися. Утворилася черга, як у театр.

Коли Кум закінчив, прилавок виглядав як вітрина ювелірного магазину. Все лежало рівненько, красиво. Кум витер піт з чола, помив ніж і поклав його на стіл. 

– Фух... – видихнув він. – Відвів душу.

Він зважив свої три кілограми ошийка. 

– Скільки з нас, хазяйко? 

Ілона подивилася на нього очима, повними обожнювання. 

– Та я... Та ви... Та за таку роботу я вам ще винна! Беріть безкоштовно! Мене б власник оштрафував, якби побачив, як я ріжу, а тепер премію дасть!

Кум, звісно, відмовився брати безкоштовно (солдатська честь не дозволяє), заплатив по лічильнику, але Ілона таки всунула нам пакет ребер "на супчик для хлопців" у подарунок.

Увечері ми сиділи біля мангала. М'ясо шкварчало, капаючи жиром на вугілля. Запах стояв такий, що навіть ворожі дрони, мабуть, зависали понюхати. Шашлик був божественний. Він танув у роті.

Кум жував, заплющивши очі та піднявши келих “коли”, промовив тост: 

– Знаєш, Рексе. У житті все треба робити професійно. Воювати – професійно. Будувати – професійно. І м'ясо різати – теж професійно. Бо якщо ти не поважаєш свиню, то вона тобі не смакуватиме!

А “стажерка Ілона”, кажуть, після того випадку стала найкращим м'ясником у місті. Бо Кум їй на прощання на серветці намалював схему розробки туші з тактичними позначками: "Зона ураження", "Стратегічний запас (сало)" і "Центр прийняття рішень – ошийок".