Миколай носить піксель

Вам могло здатися, що Кум – це тільки щось про грубу силу, любов до техніки і вміння варити кашу з сокири. Але це лише оманлива оболонка, схожа до броні. Всередині Кума живе велика, сентиментальна і плюшева душа. Де б ми не базувалися – чи то в розбитій хаті на Гуляйпільщині, чи в сирому бліндажі посеред степу, – стіни нашого житла завжди виглядали як філія музею сучасного дитячого мистецтва.

Кум опікувався дитбудинком на Тернопільщині. Там жили діти, у яких війна забрала найдорожче – батьків. І ці діти, знаючи, що їхній "Дядя Кум" на фронті, слали йому малюнки. Сонця з усмішками, криві танки з нашими прапорами, коти з автоматами. Кум клеїв це скотчем на сирі колоди і щовечора розмовляв з тими малюнками. 

– Бачиш, Рексе, – казав він, поправляючи малюнок дівчинки Софійки. – Оце і є наш іконостас. Заради цього ми тут гниємо.

Він витрачав на них усе. Зарплата, бойові – все йшло туди. 

– Хлопці, – казав він нам у день получки, дивлячись очима кота зі "Шрека". – Там пралка зламалася. Давайте скинемось? З мене могорич! І ми скидалися. Купували санчата, фарби, одяг. Кум радів кожній посилці, як дитина, але потім, сидячи в темряві, часто зітхав: 

– Ех, Рексе... Чого я не олігарх? Чого я не вкрав мільярд, коли була можливість? Я б їм, бідним, такий палац збудував...

І ось, одного сірого осіннього дня, задзвонив телефон. Дзвонила дружина Кума (та сама, чия мама слала труси "XS"). 

– Коханий! – кричала вона так, що я чув без гучного зв'язку. – Тут таке! Сусідка дзвонила! Тобі рекомендований лист прийшов! Із-за кордону! З Австралії!

Кум напружився. 

– З Австралії? Це що, кенгуру мене в суд викликають за незаконне перетинання кордону уві сні?

Виявилося все куди драматичніше. Сусідка отримала лист за дорученням, відкрила і ледь не зомліла. У Кума був хрещений. Він втік до Австралії ще до розвалу союзу, коли Кум був ще в пелюшках. Кум про нього знав тільки з розповідей матері і думав, що той давно зник у джунглях. Але дід виявився не промах. Він був інженером, запатентував якусь хитру модель нафтовидобувної установки і жив собі бобилем. Помер тихо, а в заповіті вказав єдину рідну душу – похресника з України. Сума спадку: 15 мільйонів австралійських доларів.

Коли Кум почув цифру, він побілів. Потім почервонів. Потім схопився за серце і почав хапати ротом повітря. 

– Рексе... – прохрипів він. – Інсульт... Тахікардія... Давай свою літичну суміш...

Я, як медбрат в далекому минулому, діяв швидко. Валідол під язик, холодну воду на обличчя і пару ляпасів для тонусу. 

– Дихай, Куме! Дихай! Ти не маєш права померти багатим! Ти ще податки не заплатив!

Коли Кум оговтався і зрозумів, що це не жарт, він змінився. У нього з'явився погляд ділової людини, яка планує захопити світ. 

– Значить так, – сказав він. – Ніяких "ламборгіні". Ніяких вілл у Монако. У мене є план.

Через декілька тижнів гроші зайшли на рахунок. І почалося "Велике Будівництво" в окремо взятому інтернаті. За місяць у тій старій будівлі на Тернопільщині поміняли все. Нова система опалення, утеплені стіни. На даху встановили сонячну електростанцію з акумуляторами – тепер інтернат був енергонезалежним, як Пентагон. Кожна кімната стала схожою на номер у п'ятизірковому готелі, тільки з іграшками.

Але наближався день Святого Миколая. Кум подзвонив директорці: 

– Аделе Яківно, нехай діти пишуть листи. Всі. Хай просять що хочуть. Айфони, приставки, велосипеди, політ на Марс. Я все закрию. Я тепер Миколай на ставці.

Діти написали. Директорка передала мішок листів нам на позицію через волонтерів. Ми відкривали їх увечері. Кум читав і плакав. Там були прохання про ляльки, про кросівки, про планшети. Але в кінці кожного, абсолютно кожного листа, дитячим почерком було дописано одне й те саме речення: "А ще, Святий Миколаю, зроби так, щоб закінчилася війна і настав Мир".

Кум відклав останній лист, витер сльози рукавом і довго мовчав. 

– Бачиш, Рексе, – сказав він тихо. – Я можу купити їм все. Я можу купити їм острів. Але найголовніше за гроші не купиш. У магазині "Мир" не продається.

Кум сів писати відповіді. Кожній дитині особисто. До кожного подарунка (а там були і телефони, і велосипеди) він додав листівку. Текст був простий, по-військовому чіткий: "Твоє замовлення на іграшки виконав. Щодо замовлення на Мир – заявка прийнята, статус: 'В роботі'. Ми з ельфами в пікселі над цим працюємо 24/7. Трохи зачекай, все буде."

Так у сиріт з'явилася віра, що їхнє головне бажання не проігнороване, а просто вимагає трохи більше часу на доставку.

А через тиждень до нашого батальйону приїхала фура. Комбат, побачивши вміст, ледь не впав, як Кум тоді від спадку. Кум витратив решту мільйонів не на себе. З фури вивантажили 10 новеньких наземних роботизованих комплексів (турелі, мінувальники, евакуатори). А коробок із FPV-дронами, "Мавіками" і нічниками було стільки, що ми збилися з рахунку.

Кум стояв біля цієї гори смертоносного заліза, курив і дивився на схід, туди, де гриміло. 

– Знаєш, Рексе, – сказав він. – Шкода, звісно, що мир не можна купити просто так, переказом на карту. Але можна купити інструменти, якими цей мир робиться.

Він поплескав по броні новенького робота. 

– Ну що, "ельфи"? Поїхали працювати. Діти чекають. Заявку треба виконувати.

І тієї зими наш батальйон влаштував окупантам таке "свято", що феєрверки було видно аж до кордону. Кум працював на совість. Бо він обіцяв дітям. А слово Кума – твердіше за австралійський долар.