Дольче Віта

Все почалося з вібрації телефону. Кум дістав свій смартфон, подивився на екран і врочисто підняв палець догори. 

– Рексе, танцюй! Моя теща, дай їй Боже здоров’я і багатого "сеньйора", вийшла на зв'язок!

Кумова Теща, пані Надія, вже років десять працювала в Мілані. Жінка вона була громова, енергійна і патріотична. У вайбері прийшло повідомлення, прикрашене картинками голубів, янголів і прапорів: "Дорогий зятю! Організувала тут із дівчатами волонтерський штаб “Міланські Левиці”. Зібрали вам посилку. Все найкраще, європейське, натівські стандарти! Чекай, їде бусом!"

– Натівські стандарти! – мрійливо закотив очі Кум. – Це тобі не хухри-мухри. Рексе, я відчуваю... там є ВОНА. 

– Хто? – не зрозумів я. – Нова форма? Тепловізор? 

– Кава, – прошепотів Кум із придихом. – Справжня, італійська, мелена «Lavazza Oro». Золота банка. Запах цивілізації.

Справа в тому, що саме в цей день у нас сталася трагедія – закінчилася нормальна кава. Зовсім. Кум ходив по позиціях, як зомбі. Він заглядав у бліндажі, тряс хлопців за плечі: 

– Друже, скажи, що в тебе є заварна? Хоч пів ложечки? Але всі лише розводили руками і пропонували йому пакетики “МакКофе 3 в 1”.

– Тьху! – плювався Кум. – Як ви можете пити цю хімічну атаку на печінку? Це ж помиї з цукром! У мене від одного вигляду цього пакетика печія починається! Я гурман! Я потребую кофеїну, а не періодичної таблиці хімічних елементів!

Він страждав. Він нюхав порожню пачку з-під старої кави і ледь не плакав. Вся його надія була на тещу. 

– Вона знає, – мантрив Кум. – Надія Петрівна знає, що я без кави не людина. Вона точно поклала.

І ось, бус приїхав. Кум тягнув картонну коробку до нашого будиночка, як святиню. Ми зачинили двері, щоб ніхто не заважав священнодійству. Кум дістав ніж. 

– Ну... з Богом!

Він розрізав скотч. Відкрив кришку. Зверху лежали:

1. Одноразові тапочки. Білі, махрові, з логотипом якогось готелю "Grand Hotel Milano". 

– Дуже практично, – скептично сказав я. – Саме те, щоб місити багнюку в окопі.

2. Зубні щітки. Штук двадцять. Рожеві і салатові.
3. Консервований тунець. Маленькі баночки по 80 грам. 

– Це на один зуб, – зітхнув Кум. – Але це елітна риба.

4. В’ялені помідори.
5. Мило. 

Кум понюхав брусок. 

– Пахне дорого, – констатував він. – Як Моніка Белуччі після душу. Будемо митися перед бойовими виходами, щоб ворог помирав від заздрощів.

Кум переривав коробку. Він викидав на стіл макарони, якісь буклети, ще мило…

– Де? – в його голосі з'явилася паніка. – Де кава? Надія Петрівна, це не смішно!

На самому дні лежав чорний пакунок. Кум схопив його з надією. 

– Це воно! Вакуумна упаковка! Спецзамовлення!

Він розірвав пакет. І звідти випав не пакет з кавою. Звідти випав набір чорних безшовних жіночих трусів.

Кум закляк. Він тримав у своїх величезних, грубих руках, які вміють розбирати кулемет за хвилину, цей невагомий шматочок тканини. 

– Це що? – тихо спитав він. 

– Це стрінги, Куме, – авторитетно заявив я. – Безшовні. "Інвізібл". 

– Навіщо? – в очах Кума читався крах усього світогляду. – Вона думає, я тут підробляю в стриптиз-клубі? Чи вона думає, що у нас тут на передовій є жіночий батальйон амазонок? 

– Вона просто не дочитала, – припустив я, розглядаючи упаковку. – Тут написано "Tactical Comfort". Мабуть, слово "Tactical" її збило з пантелику. А розмір... XS. Куме, це на кота.

Кум сів на ящик і опустив голову. Кави не було. 

– Зрада, – прошепотів він. – Тотальна зрада.

Кум сидів і сумно дивився на купу трусів. 

– І що мені з цим робити? – спитав він. – На ганчірки пустити рука не підніметься, надто делікатне. Носити сам не буду, бо, боюсь, побратими не зрозуміють, та й на одну ногу навіть не налізуть. І тут його осяяло. 

– Оленка! – вигукнув він. – Барбі! 

– Точно, – погодився я. – Вона єдина в батальйоні, на кого цей "XS" налізе. Вона ж маленька, як дюймовочка.

Оленка була нашим санінструктором. Позивний "Барбі" отримала за те, що при зрості 155 см і вазі 45 кг тягала на собі поранених дядьків вагою під центнер, та ще й примудрялася виглядати при цьому охайно.

– Це буде ніяково, – сказав Кум, червоніючи. – Як я, дорослий мужик, принесу дівчині труси? Це ж харасмент! 

– Скажеш, гуманітарка, – заспокоїв я його. – Вона медик, вона цинічна. Зрозуміє.

Кум зітхнув, згріб "чорне золото" в пакет, взяв баночку тунця "для хоробрості" і пішов до медпункту. Я пішов за ним – таке шоу пропустити не можна було.

Оленка сиділа за столом і заповнювала журнал. Побачивши Кума, який м'явся в дверях як школяр, вона здивовано підняла брову. 

– Що трапилося, Куме? Тиск? Чи знову спину скрутило? 

– Та ні... тут таке діло... – Кум почервонів до кольору стиглого помідора. – Теща... з Італії... передала. Гуманітарку. Е-е-е... спецодяг. Тактичний. Але розмір... ну, трохи не мій. Тобі, може, згодиться? Бо викидати шкода, якість європейська.

Він простягнув їй пакет. Оленка зазирнула всередину. Її очі розширилися, а потім вона пирснула зі сміху. 

– Ого! "La Perla"? Куме, у твоєї тещі губа не дура! 

– То... треба? – з надією спитав Кум. 

– Та ти що! Звісно треба! – Оленка діловито сховала пакет у рюкзак. – Ти знаєш, який дефіцит нормальної білизни тут? Всі везуть чоловічі "сімейки" 56-го розміру. А це ж скарб! Безшовні, під формою не труть. Дякую, Куме! Ти мій рятівник!

Кум полегшено видихнув. 

– Ну, то я пішов... Носи на здоров'я.

Він вже розвернувся до виходу, його плечі були опущені під тягарем кавової нестачі. 

– Чекай! – гукнула Оленка. – А ти чого такий кислий? Сталося щось? 

– Та... – махнув рукою Кум. – Мріяв про каву. Думав, теща покладе. А там тільки мило і тунець. А я за ковток еспресо зараз би душу продав.