Запорожець за Дунаєм

Командувач сектору (позивний “Зевс”) викликав нас до себе. Ми думали, що знову якась халепа, типу розмінування корівника чи ловля диверсантів у чорта на куприку. Але генерал був у парадному настрої. 

– За виявлену кмітливість, – урочисто проголосив він, – і за те, що не спалили мені сектор своїми експериментами, нагороджую вас... Він витримав паузу і дістав із сейфа два білі конверти. – ...квитками до Національної опери України! На “Запорожця за Дунаєм”. Культурний фронт, хлопці, теж треба тримати. Їдете в Київ. Це наказ.

Ми з Кумом випали в осад. Я – бо давно мріяв про нормальний театр, а Кум – бо думав, що “опера” – це скорочено від “оперуповноважена”. Але наказ є наказ.

Доки ми їхали поїздом до Києва, Кум часу не гаяв. Він сказав, що не може піти в храм мистецтва непідготовленим. Він завантажив на телефон лібрето, історію написання опери і всі доступні відео постановок за останні 50 років.

– Рексе, ти послухай! – кричав він на весь вагон, перекрикуючи стукіт коліс. – Це ж про нас! Карась – це вилитий я! Хотів як краще, а вийшло як завжди. А Одарка – ну чисто моя Люська, коли я з рибалки без риби приходжу!

Кум увійшов у роль. Він пив сирі яйця, які купив на станції у бабусі, "щоб змастити зв'язки". Він мугикав арії в туалеті. До кінця поїздки він знав партію Івана Карася краще, ніж статут вартової служби. Пасажири плацкарту спочатку хотіли нас висадити, але коли Кум видав басом “Тепер я турок, не козак”, провідниця навіть просльозилася і принесла нам безкоштовний чай.

Київ зустрів нас величчю і заторами. Ми начистили берці так, що до них не гидко були лицем притулятися, випрасували форму і прибули до Оперного театру. Атмосфера – магічна. Люстри сяють, пані у вечірніх сукнях, ми в пікселі – колорит, гідний картини. Кум ходив фойє з таким виглядом, наче він тут головний диригент, який просто вийшов перевірити акустику.

Ми зайняли свої місця в партері. Оркестр почав налаштовувати інструменти. Кум закрив очі, готуючись до катарсису. І тут... УУУУУУУУУУ! Сирена. Повітряна тривога.

Голос із динаміків безжально оголосив: “Шановні глядачі, просимо пройти в укриття! Вистава призупиняється”. 

– Та щоб вам пір’я в горлі поросло! – вилаявся Кум у бік невидимих росіян. – Тільки налаштувався на високе!

Найближче укриття, яке захистило б від балістики – станція метро “Золоті ворота”. Натовп глядачів, артистів (хто в гримі, хто в костюмах) і простих перехожих ринув униз. На платформі було тісно. Люди сиділи на карематах, на сходах, на гранітній підлозі. Атмосфера була напружена. Десь плакала дитина. Хтось гортав новини про "шахеди".

Кум стояв, спершись на колону, і сканував натовп своїм "снайперським" поглядом. Раптом він штовхнув мене в бік. 

– Рексе, дивись! 

– Куди? 

– Он там, біля турнікетів. У пальто поверх вишиванки. Це вона! 

– Хто? 

– Прима! Виконавиця ролі Одарки! Я її по профілю впізнав, я ж відео дивився!

Це справді була вона – оперна співачка з відео. Вона стояла сумна, втомлена, притискаючи до грудей сумку з нотами. Кум рішуче поправив комірець і рушив крізь натовп, як криголам “Арктика”. 

– Шановна пані Одарко! – звернувся він до неї своїм фірмовим баритоном.

Співачка здригнулася і підняла очі. Побачила перед собою здорового вусатого дядька у формі ЗСУ, який дивився на неї з обожнюванням. 

– Доброго вечора... – розгублено сказала вона. 

– Дозвольте відрекомендуватися! Козак Іван Карась, зведений батальйон ЗСУ! – Кум приклав руку до серця. – Ми з побратимом їхали з самого "нуля", щоб почути ваш божественний голос. А ці кляті супостати зірвали нам свято.

Навколо почали прислухатися люди. Співачка, бачачи таку щирість, ледь помітно посміхнулася. 

– Мені дуже шкода, хлопці... Війна... 

– Війна війною, а обід... тобто, мистецтво – за розкладом! – заявив Кум. – Пані, тут акустика краща, ніж у Ла Скала. Я знаю партію Карася. Вивчив у поїзді. Благаю, не відмовте солдату! Давайте вдаримо дуетом! Щоб тим, хто пускає ракети, в пеклі гикнулося!

Вона подивилася на Кума, на нас, на людей навколо, які з надією підняли телефони. В її очах заблищав вогник. 

– А знаєте що... – вона скинула пальто, залишаючись у сценічному костюмі (вишиванці й плахті). – А давайте!

І вони заспівали. Знаменитий дует Одарки і Карася: “Звідкіля це ти узявся? Де ти досі пропадав?”.

– ВІД-КІ-ЛЯ ЦЕ ТИ У-ЗЯ-ВСЯ?! – її голос, потужний, кришталево чистий, полетів під склепіння станції, заглушаючи гуркіт поїздів десь в тунелях. Кум не підвів. Він вступив вчасно, з такою експресією і комічним виправдовуванням п'яного чоловіка, що Володимир Манзій, якби був живий, аплодував би стоячи.

– Одарко моя! Голубко моя! – співав Кум, падаючи на коліна прямо на брудну підлогу метро і простягаючи руки до діви. – Я не пив, їй-богу не пив! Це все турки!

Це було неймовірно. Сюрреалістично. Оперна діва і вусатий вояка у пікселі, посеред сотень людей у підземеллі, розігрували сцену сімейної сварки 18 століття. Люди сміялися. Люди плакали. Хтось підспівував. Страх відступив. Залишилася тільки шалена енергія життя.

Коли вони закінчили фінальну ноту, на станції запала тиша на секунду, а потім вибухнули такі овації, що, здавалося, здригнулася земля. Люди кричали “Браво!”, “Слава ЗСУ!”, “Біс!”. Кум, сяючи як начищена пряжка від портупеї, цілував руку примадонні, а вона, сміючись, обійняла його як рідного.

Тривога закінчилася через півтори години. Виставу скасували, але ніхто не був розчарований. Коли ми виходили з метро, Кум ішов з виглядом переможця Євробачення.

– Ну що, Рексе, – сказав він, вдихаючи київське повітря. – Я вважаю, дебют вдався. Командувачу доповімо, що культурну програму виконано з перевиконанням. 

– Куме, – спитав я. – А ти реально не пив перед виступом? 

– Тільки сирі яйця і талант, Рексе! Тільки талант! Хоча... після такого успіху не гріх би й по 50 грам "карасівки" за здоров'я Прими.