Алхімік

Останнім часом у батальйоні коїлося щось дивне. Бійці другої роти, які раніше похмуро копали бліндажі та траншеї, тепер робили це з піснями і підозрілим ентузіазмом. У вечірньому повітрі, замість звичного запаху солярки і пороху, почав пробиватися тонкий, ностальгічний аромат свіжого перваку. Апогеєм стало те, що механік-водій Вася на спір намагався перестрибнути на МТ-ЛБ через струмок, забувши, що МТ-ЛБ – не кенгуру.

Комбат викликав нас із Кумом до себе. Він був червоний і злий, як перець чилі.

– Орли, – гаркнув він, стукнувши кулаком по столу так, що підстрибнула тактична карта. – У нас НП! Підрив обороноздатності! Хтось у селі налагодив безперебійне постачання “синьки” особовому складу. Бійці ходять “під мухою”, дисципліна падає, скоро почнуть із російськими дронами чокатися! 

– Знайти і знешкодити? – діловито запитав Кум, у якого при слові “самогон” завжди загострювалися всі чуття. 

– Саме так! Провести негласне розслідування. Виявити точку. Винних до мене на килим. Дійте тихо, ви ж розвідка, чорт забирай!

Ми вийшли зі штабу. Кум миттєво перевтілився. Він насунув панаму на очі, примружився і почав нюхати повітря, як службовий пес, що шукає ковбасу в сумці пасажира. 

– Справа серйозна, Рексе, – прошепотів він. – Тут працює професіонал. Запах ледь вловимий, вітер постійно змінюється. Треба йти в народ.

Ми пішли в село. Кум застосовував метод “глибинного занурення”. Він підходив до місцевих бабусь, заводив розмови про погоду, про врожай картоплі, а потім різко, дивлячись прямо в очі, питав: “А де тут у вас найкращий спотикач женуть? Бо в горлі та свариться, спасу нема!”.

Бабусі хрестилися і клялися, що після того, як минулого місяця снаряд прилетів у сарай баби Ганни і розбив тридцять літрів браги, у селі “сухий закон”.

– Брешуть, – резюмував Кум, коли ми сиділи в кущах на околиці. – Але брешуть щиро. Тут щось не так. Якщо місцеві не женуть, то хто?

І тут Кума осяяло. Він ляснув себе по лобі так, що злетіла панама. 

– Рексе! Ми ідіоти! Ми шукаємо там, де світло, а треба шукати там, де смердить! Згадай “прапорщика” Петренка!

Наш начальник речового складу (той самий, що колись видав мені різні берці, а Куму – штани-капрі) останнім часом поводився дивно. Він постійно зникав “на дальній склад перевіряти запаси вафельних рушничків”, повертався пізно ввечері, і від нього завжди пахло не рушничками, а дорогим одеколоном, який, втім, не міг повністю перебити тонкий аромат дріжджів.

Ми встановили за Петренком зовнішнє спостереження. Коли стемніло, “прапорщик”, озираючись, вийшов із розташування і попрямував у бік старої посадки за селом, де колись були колгоспні ферми. Він ішов професійно, петляючи, як заєць. Ми повзли за ним, наче два індіанці на стежці війни.

Штаб-сержант Петренко пірнув у густі хащі терну. Ми за ним, обдираючи обличчя. Там, у глибині, ми побачили пагорб, ідеально замаскований гілками та маскувальною сіткою. Збоку стирчала тонка труба, з якої йшов ледь помітний димок. Це був не просто бліндаж. Це був шедевр інженерної думки.

Кум безшумно відчинив замасковані двері, і ми увірвалися всередину з криком:

– Всім стояти! Працює військова контррозвідка по боротьбі з алкоголізмом!

Картина, яка відкрилася нам, була гідна полотна Рембрандта. Це був не бліндаж. Це була підземна лабораторія. Скрізь блищали мідні трубки, манометри, скляні колби. На полицях, акуратно підписані каліграфічним почерком, стояли пляшки: “Первак Елітний”, “Хріновуха Бойова”, “Спотикач Офіцерський”. У центрі, біля величезного перегінного апарата, схожого на двигун космічного корабля, стояв “прапорщик” Петренко у білому халаті та фартуху і пробував на смак рідину з мензурки.

– О боже... – тільки й зміг сказати Кум, вражений масштабом виробництва. – Петренко, ти що, вирішив споїти всю лінію фронту?

“Прапорщик” не злякався. Він повільно поставив мензурку і подивився на нас із гідністю невизнаного генія. 

– Що ви розумієте, варвари? – сказав він спокійно. – Це не “точка”. Це – гуральня. Це лабораторія високого гурального мистецтва! Я тут душу вкладаю!

– Ти тут дисципліну розкладаєш! – гаркнув я, приходячи до тями. – Комбат тебе на нуль помножить! Ти ж продаєш це бійцям! 

– Я? Продаю? – Петренко театрально притиснув руки до грудей. – Та як у вас язик повернувся! Я ніколи не беру грошей! Це хобі! Для душі! Іноді... пригощаю поціновувачів за дрібні послуги по господарству. Комусь дров нарубати, комусь окоп поглибити...

– Ага, – кивнув Кум, роздивляючись мідний змійовик. – Бартер, значить. Натуральний обмін. Петренко, ти ж розумієш, що це трибунал?

Петренко зітхнув. 

– Хлопці, ну будьте людьми. Війна ж надворі. Стрес. Людям треба якось розслаблятися. Я ж не хімію якусь жену, а натурпродукт! Подвійна перегонка, очищення молоком! Спробуйте!

Він простягнув нам мензурку. Кум, як експерт, понюхав. Його очі затуманилися.

– Рексе, – прошепотів він. – Пахне як сльоза немовляти, настояна на альпійських травах. Це дійсно мистецтво. Але наказ є наказ.

Ми привели Петренка до комбата. З собою принесли "речові докази" – три літри "Елітного Перваку" і фотографії підземної лабораторії. Комбат довго дивився на фото, потім на Петренка, потім на бутель.

– Петренко, – нарешті сказав комбат втомлено. – Ти знаєш, що я маю тебе розстріляти перед строєм? Ну, або хоча б відправити на "губу" до кінця війни? 

— Знаю, пане майор, – понуро кивнув прапорщик. – Але ж... мистецтво...

Комбат налив собі трохи рідини в металеву кружку, понюхав, зробив маленький ковток. Його суворе обличчя на мить пом'якшало. 

– Хороша, зараза... – пробурмотів він.

Потім він знову став суворим. 

– Значить так. Лабораторію... законсервувати. Обладнання – на баланс батальйону як "комплекс психологічного розвантаження". Ключі – мені особисто. Петренку – сувора догана із занесенням в особову справу за нецільове використання інженерних ресурсів. І щоб я більше жодного п'яного в батальйоні не бачив! Ще раз попадешся – будеш цю брагу замість води пити тиждень! Зрозумів?