Акушер

Ніч у прифронтовому селі – це коли ти спиш з одним відкритим оком, а будь-який шурхіт сприймаєш як початок ворожого наступу. Десь о третій ночі у двері нашої хати (ми квартирувалися у покинутій “літній кухні”) почали грюкати. Не стукати, а саме грюкати – наполегливо, з відчаєм.

Я схопився, автомат вже в руках, зняв із запобіжника. Кум, який спав у обнімку з РПГ, теж підірвався. 

– ДРГ? – пошепки спитав він. 

– Гірше, – буркнув я, прислухаючись до голосу за дверима. – Це баба Галя.

Ми відкрили. На порозі стояла сусідка, баба Галя, у нічній сорочці й калошах на босу ногу. Вона плакала так, що сльози котилися по зморшках, як по руслах сухих річок. 

– Хлопці! Рідненькі! Рятуйте! Квітка помирає! 

– Яка Квітка? – не зрозумів Кум. – Снайперша? 

– Та корова моя! Телиться, бідна, вже п’яту годину, а воно не йде! Ніжками застрягло! Ветеринар втік ще місяць тому! Пропаде худоба, годувальниця моя!

Ми з Кумом перезирнулися. Я – колись давно працював медбратом. Я знаю, як перев'язку робити. Я можу зашити рану. Але корова... Це тварина вагою пів тонни з іншою анатомією і, судячи з криків баби Галі, кепським характером. 

– Бабо, я по людях... — почав я відмовлятися.

Але Кум уже натягував бушлат. 

– Відставити паніку! – гаркнув він. – Рексе, бери аптечку, тактичні ножиці, спирт і ліхтарі. Бабо Галю, грійте воду і несіть чисті рушники. Працюємо!

У хліві пахло сіном, теплим молоком і тривогою. Корова Квітка лежала на боці і важко, зі стогоном, дихала. Її величезні очі були повні муки. Я посвітив ліхтарем. Ситуація була патова. З, кхм, "родового шляху" стирчали два копитця. І все. Далі процес не йшов.

– Неправильне передлежання, – авторитетно заявив Кум, закочуючи рукави по лікоть. – Плід великий, таз вузький. Рексе, тримай корову за голову і заспокоюй. Бабо, моліться. А я пішов у розвідку.

Я присів біля морди Квітки. Вона лизнула мене шорстким язиком. 

– Тихо, мала, тихо, – шепотів я їй, відчуваючи, як тремтять мої власні руки. – Все буде добре. У нас тут найкращий акушер батальйону. Він танки з багнюки витягував, тебе теж витягне.

Кум тим часом вилив собі на руки пів пляшки медичного спирту (я аж скривився від такої "нераціональної витрати"), хряснув решту грамів п'ятдесят всередину "для стерильності дихання" і поліз... туди.

– Ого, – пролунало з боку хвоста. – Богатир! Рексе, воно йде плечем. Треба розвертати.

Наступні двадцять хвилин були напруженішими, ніж розмінування мосту. Кум, весь червоний, мокрий від поту, стояв у пікантній позі, зануривши руки по плечі в корову, і віддавав команди: 

– Квітка! Давай! Працюй! Тужся, зараза! – Потім мені: – Рексе, вона не тягне! Шукай мотузку! Тільки м'яку, не дріт!

Я знайшов якусь вірьовку. Кум віртуозно, за один дотик, обв'язав ніжки теляти.

– А тепер, – скомандував він, впираючись ногами в підлогу, – тягнемо! На рахунок "три"! Раз... Два... Три! І... разом! Слава Україні!

Ми тягнули. Баба Галя хрестилася в кутку. Квітка мукала так, що з даху сипалася солома. Це було схоже на перетягування канату, тільки приз був слизький і живий.

І раптом – чпок! Щось велике і мокре вислизнуло з корови прямо в руки Кума. Він не втримався на ногах і плюхнувся дупою в солому, притискаючи до грудей новонародженого. 

– Є контакт! – закричав він. – Хлопчик! Тобто... бичок!

Теля було чимале. Чорно-рябе, мокре, з величезними віями. Воно чхнуло, струснуло головою і спробувало встати на тремтячі ніжки. Квітка одразу потягнулася до малого і почала його облизувати.

Кум сидів у соломі, весь у слизу, крові та навколоплідних водах. Його новенький піксель був безнадійно зіпсований. Але на обличчі сяяла така посмішка, якої я не бачив навіть тоді, коли нам видали премію. 

– Живе, – видихнув він. – Ти бачиш, Рексе? Живе!

Баба Галя кинулася обіймати то теля, то Кума, то корову. 

– Спасибі! Спасибі, синочки! Як же мені вас віддячити? – Молока налийте, – втомлено попросив Кум, витираючи руки об сіно. – І самогону. Але спочатку молока.

Як ви зрозуміли, молока ніхто так і не пив.

Ми сиділи на ґанку, курили і дивилися на світанок. Руки все ще пахли хлівом, але це був запах життя, а не смерті. 

– Куме, – запитав я. – А звідки ти знаєш, як це робити? Ти ж будівельник. 

– Та в мене дід зоотехніком був, – відмахнувся він. – Я в дитинстві на фермі все літо пропадав. Руки, Рексе, пам'ятають.

З хліва почулося впевнене "Му-у-у" від маленького бичка. 

– Як назвемо? – спитав я. 

– Хай буде "Джавелін", – подумавши, сказав Кум. – Бо пробивний малий. Або "Сержант". Бо з першого дня в строю.

Але баба Галя назвала його Миром. Бо він народився в ніч, коли не стріляли. І коли два солдати, замість того щоб забирати життя, допомогли йому з'явитися на світ.