Знайшлася грамота

Все почалося з того, що Кум засумував. Це був не просто сум, а глибока екзистенційна туга за домашніми варениками, м’якою ковдрою, коханою жінкою і, найголовніше, за можливістю сходити в туалет без бронежилета. 

– Рексе, – нив він третій день поспіль. – Мені треба у відпустку. Хоч на три дні. Я відчуваю, як у мене чакри забиваються окопним пилом.

Але наказ по батальйону був суворий: “Ніяких відпусток. Підвищена бойова готовність. Ворог щось мутить”. Комбат, чоловік справедливий, але твердий як танкова броня, на всі прохання відповідав коротко: “Після війни!”.

Але Кум – це людина, яка здатна домовитися навіть зі святим Петром про позачерговий вхід до раю. Він пішов до комбата з діловою пропозицією. 

– Товаришу майор, – почав він здалеку. – Я чув, у другої роти на “бесі” (БМП-2) гармата заклинила намертво. Ствол міняти треба. А запасних нема. 

– Ну? – насупився комбат. 

– А он там, у сірій зоні, в яру, лежить підбита п*дарська “беха”. Згоріла, але башта ціла. І гармата там – лялька. 2А42. 

– І що ти пропонуєш? – примружився майор. 

– Ми з Рексом сьогодні вночі поповземо, тихенько відкрутимо той ствол і притягнемо вам. А ви нам за це – п'ять діб відпустки. По руках?

Комбат подумав. Гармата була потрібна кров з носа. 

– Принесете ствол – підпишу рапорти. Не принесете – будете рити капоніри до кінця ротації.

Ми вирушили, коли стемніло. З собою взяли найнеобхідніше: автомати, теплаки, величезний газовий ключ ("попка"), кувалду і святу воду всіх механіків – балончик WD-40.

До підбитої “бехи” повзли хвилин сорок. Вона стирчала в яру, метрів за 500 від наших позицій і метрів за 600 від орківських. Пахло горілим металом і соляркою.

– Давай, Рексе, світи, а я буду крутити, – прошепотів Кум, залазячи на броню. Гайки прикипіли намертво. Кум пшикав WD-40, матюкався пошепки і налягав на ключ всією своєю вагою. 

– Йди сюди, рідненька, – шипів він до гармати. – Ти мій квиток додому. Ти мої вареники зі шкварками. Крутись, падлюка!

Я сидів на кормі "бехи", спостерігаючи за "зеленкою" в тепловізор. Кум пихтів, ключ скреготав. Минуло пів години. 

– Пішла! – радісно видихнув Кум. – Ще трохи...

І тут я побачив ЇХ. Спочатку я думав, що це глюк тепловізора. Але ні. З боку ворожої посадки, метрів за 300 від нас, висувалися теплові силуети. Багато. Десять... двадцять... Вони йшли ланцюгом, тихо, готуючись до ривка. За ними ледве чутно гурчав двигун – підтягували техніку. Це була не просто ДРГ. Це був повноцінний штурм, який мав початися на світанку. А ми сиділи просто на їхньому шляху, як два придурки з гайковим ключем.

– Куме! – смикнув я його за штанину. – Кидай залізяку. Там гості. Багато гостей.

Кум глянув у "теплак" і зблід так, що це було видно навіть у темряві. 

– Твою ж дивізію... Прощай, відпустка. – Доповідай! – гикнув я.

Кум схопив рацію. 

– "База", я "Турист"! Спостерігаю рух противника. Сектор 12-40. Піхота, до взводу, за ними техніка. Готуються до атаки. Ми прямо перед ними. Дайте вогню, бо нам хана!

На "Базі" спочатку не повірили, а потім почалося пекло. 

– "Турист", відходьте! Зараз насиплемо!

Ми скотилися з тієї "бехи" швидше, ніж олімпійські чемпіони з бобслею. Тільки-но ми відповзли метрів на сто в бік наших позицій, як наша арта почала працювати. Це було красиво і страшно. Міни лягали чітко по тих координатах, де скупчувалися орки. Там почалася паніка, детонація БК, крики. Російська наступальна операція захлинулася, навіть не почавшись. Їхню техніку розмотали, піхоту розсіяли.

Ми лежали в багнюці, притиснувшись до землі, і слухали музику війни. Кум все ще стискав у руці газовий ключ. 

– Рексе, – сумно сказав він під гуркіт вибухів. – Ми ствол не докрутили. Там два болти залишилося.

Вранці нас викликали до штабу. Комбат був задоволений, як слон після купання. 

– Орли! – гримів він. – Красавчики! Вчасно виявили, скорегували! Врятували фланг від прориву! Герої!

Кум переминався з ноги на ногу, очікуючи на заповітний папірець – рапорт на відпустку. 

– Товаришу майор, – скромно почав він. – Служимо народу України. А як щодо... нашої угоди? Ствол ми не принесли, але ж... ефект кращий!

Комбат змінився в обличчі. Він став серйозним і урочистим. 

– Так, ефект кращий. Але, хлопці... Наказ по бригаді. У зв'язку із загостренням ситуації (яку ви, до речі, і виявили) – всі відпустки скасовано до особливого розпорядження. Людей не вистачає. Вибачайте.

У Кума відпала щелепа. В його очах читалася трагедія античного масштабу. 

– Але я не залишу ваш подвиг без уваги! – радісно продовжив комбат. – Шикуйтеся!

Він дістав із папки два аркуші щільного паперу з золотою рамкою. 

– За виявлену пильність, мужність та героїзм... нагороджуєтеся Почесними Грамотами!

Ми стояли в строю. Я тримав грамоту. Кум тримав грамоту. Він дивився на неї так, наче це був смертний вирок. 

– Служу народу України, – видавив він із себе голосом людини, яку щойно обікрали.

Увечері в бліндажі Кум прибив ту грамоту цвяхом до дерев'яної стійки над своїм спальником. 

– Гарна грамота, – філософськи сказав він, відкриваючи банку тушонки. – Красива. З гербом. 

– Не сумуй, Куме, – підбадьорив я. – Зате ми атаку відбили. 

– Та я знаю, – зітхнув він. – Просто цікаво... Якщо я цю грамоту в "Укрзалізниці" покажу, мені дадуть квиток додому? Чи нею можна тільки буржуйку розпалювати?

Потім він помовчав і додав: 

– Але ключ я там не покинув. І наступного разу я ту гармату з м'ясом вирву. Бо відпустка сама себе не заробить. А грамота... Хай висить. Мух відганяє.