Кривава данина

Все почалося з того, що Кум почав чхати. І не просто чхати, а так, що з бліндажа вилітали миші, а старшина хрестився, думаючи, що то прильоти 82-ї міни. Потім його накрила температура. Кум лежав на карематі, червоний, як буряк, і марив. Він вимагав викликати авіацію для удару по ньому і намагався дзвонити Сирському, щоб поскаржитися на якість парацетамолу.

Наш медик, позивний “Лівсі” (хоча частіше його називали “Коновал”), подивився на Кума, послухав його груди і виніс вердикт: 

– Або двостороння пневмонія, або симуляція третього ступеня. В шпиталь. На аналізи.

Мене, як найбільш морально стійкого (і того, хто програв у карти), призначили супроводжуючим. Моє завдання було простим: доставити тіло Кума до лікарів і простежити, щоб воно не втекло по дорозі за пивом.

У шпиталі пахло хлоркою і безнадією. Нам видали “бігунок” – список кабінетів, які треба пройти. Флюорографія, ЕКГ – це ще Кум стерпів. Але потім ми підійшли до кабінету з табличкою “Забір крові”.

І тут мій героїчний Кум, який під Дорожнянкою виходив на танк з одним РПГ, раптом зблід так, що злився зі стіною. 

– Рексе, – прошепотів він тремтячими губами. – Вони хочуть мою кров. Це вампіри в білих халатах. Я не дамся.

– Куме, не ганьби сивину! – шипів я. – Це просто маленька голка. Комарик вкусить. 

– Який комарик?! Ти бачив ту медсестру? У неї шприц, як для відкачування мастила з БМП! Це замах на мою дорогоцінну біологічну рідину!

Він уперся рогом і ні в яку. Але тут вийшла та сама медсестра і суворим голосом сказала: 

– Наступний! І ось вам баночка, спочатку в туалет, здайте сечу, а потім на кров.

Кум схопив пластикову баночку, як рятівне коло, і з виглядом приреченого поплентався в бік туалету в кінці коридору. 

– Я швидко, – буркнув він.

Минуло десять хвилин. Біля туалету зібралася черга зі стражденних. Я почав нервувати. Постукав. Тиша. Смикнув ручку – закрито зсередини. 

– Куме! Ти там що, аналіз у промислових масштабах виробляєш? Виходь!

Знову тиша. Я приклав вухо до дверей і почув підозрілий шурхіт і скрип. Зле передчуття кольнуло мене під ребро. Я покликав санітара, ми відкрили двері запасним ключем.

Картина маслом: баночка стоїть на бачку, цнотливо порожня. Вікно туалету, яке виходило на задній двір шпиталю, відчинене навстіж. На підвіконні – брудний слід від Кумового берця 45-го розміру. Втік. Диверсант хрінов.

Я вилетів на двір. Шпиталь був оточений старим парканом і гаражами. Я почав прочісувати місцевість, як навчили на полігоні. Знайшов його за рогом котельні. Кум сидів на купі битої цегли, курив, нервово озираючись, і був схожий на партизана, якого оточили карателі.

– Ти нормальний?! – закричав я. – Тебе ж у СЗЧ подадуть! За дезертирство з туалету! Марш назад здавати кров! 

– Нізащо! – Кум випустив хмару диму. – Краще розстріл, ніж ота голка у вену. У мене фобія! Психологічна травма дитинства!

Я вмовляв. Я погрожував. Я благав. Я обіцяв, що куплю йому блок золотого “Мальборо”. Кум був непохитний, як скеля. Він був готовий жити в цих кущах, аби не повертатися до “кабінету тортур”.

І тоді я зрозумів, що треба діяти радикально. Треба було запропонувати щось, що для Кума було дорожче за власну кров і страх.

– Куме, послухай сюди, – я перейшов на таємничий шепіт і нахилився до нього. – Якщо ти зараз встанеш, підеш туди і даси тій жінці вколоти себе в руку... Я віддам тобі ЙОГО.

Кум перестав курити і примружив одне око. 

– Кого "ЙОГО"? 

– Той шматок крила від російського "Орлана", що наші ППОшніки збили минулого тижня. Алюмінієвий. З серійним номером. Той, що я собі на сувенір заначив, а ППОшніки досі шукають.

В очах Кума загорівся вогонь жадоби. Це був заборонений прийом. Той шматок "Орлана" був його мрією. Він хотів зробити з нього попільничку або просто повісити над ліжком, щоб дратувати старшину.

– З номером? – перепитав він, ковтаючи слину. 

– З номером і навіть з діркою від кулі, – добив я його.

Кум вагався ще секунду. Боротьба страху з жадобою до трофеїв була епічною. Жадоба перемогла. 

– Гаразд, – він важко зітхнув, викинув недопалок і встав. – Але ти підеш зі мною. І триматимеш мене за руку. І відвернеш мене в момент "укусу".

...Це було ганебне видовище. Здоровий дядько, ветеран, сидів на стільчику, заплющивши очі, і тихенько скиглив, поки тендітна медсестра брала в нього кров. Я стояв поруч, тримав його за плече і шепотів: “Думай про Орлана, Куме, думай про алюмінієвий шматок з номером…”

Аналізи, до речі, показали, що Кум симулював. Ну, майже. Звичайна застуда. Але того вечора в бліндажі Кум сидів щасливий. На його лівій руці красувався маленький пластир, а в правій він тримав шматок сірого металу з ворожого безпілотника, поліруючи його рукавом до блиску. 

– Бачиш, Рексе, – філософськи сказав він, милуючись трофеєм. – Навіть власну кров іноді можна вигідно обміняти на корисні речі. Це і є військова комерція!