Гастрономічний десант

Скид прилетів раптово, як теща на вихідні. Ми з кумом сиділи на “фішці” і філософствували про те, чому в сухпайках ніколи немає нормальної кави. Раптом – свист, вибух, темрява.

Отямилися ми вже в запорізькому шпиталі. Голова гула, як трансформаторна будка, в очах двоїлося (я бачив чотирьох кумів, і всі вони щось беззвучно кричали). Діагноз – контузія, акубаротравма. Жити будемо, але деякий час чутимемо світ як через вату, а бачитимемо його як через дно пивної пляшки.

Нас роздягли, помили (що вже було святом) і видали “госпітальний одяг”. Я не знаю, хто був дизайнером цієї колекції, але підозрюю, що це був сліпий дальтонік із садистськими нахилами. Одяг складався з футболки і шортів. Пошиті вони були з тоненького, як папірус, ситцю, який колись був простирадлом у піонерському таборі “Сонечко”.

Кольорова гама вражала. Мені дістався комплект кольору “кислотний лимон”, а куму – “отруйна фуксія”. Шорти були настільки короткими, що при кожному нахилі ми ризикували показати світу те, що зазвичай приховано. Але найстрашніше – на цьому одязі не було жодної кишені! Жодної! Куди покласти телефон? Цигарки? Десять гривень на каву? Це була катастрофа.

– Рексе, – трагічно прошепотів кум, розглядаючи себе в дзеркалі. – Я схожий на гігантську рожеву зефірку, яку забули на сонці. У мене відібрали не тільки форму, а й гідність.

Три дні ми провели в режимі “овочі на грядці”. Крапельниці, пігулки, пісна лікарняна їжа, яка інколи нас дивувала якимись “ніштяками”. Голова перестала крутитися, слух повертався. Разом зі слухом повернувся і апетит. Звірячий апетит фронтовиків, яких годують дієтичним супом.

– Куме, – сказав я, дивлячись на тарілку з чимось сірим і слизьким. – Я більше не можу це їсти. Я хочу м'яса. Борщу. Вареників. Я хочу в "Пузату Хату". 

– Я теж, – відгукнувся кум, ковтаючи слину. – Я готовий продати душу за тарілку солянки. Але як? Нас не випустять.

Ми розробили план. Операція “Гастрономічний десант”. Час “Ч” – після тихої години, коли чергова медсестра Клавдія Іванівна (жінка з біцепсами, як у Шварценеггера, і поглядом КДБшника) йде пити чай.

Проблема була в одязі. Виходити в місто в кислотно-рожевих шортах було рівносильно самогубству – нас би помітили з космосу.

– Камуфляж! – скомандував кум. – Ми повинні злитися з місцевістю! Ми стягнули з ліжок сірі вовняні ковдри з написом “Військовий шпиталь В/Ч А…”. Загорнулися в них, як два бедуїни, залишивши тільки очі. Тепер ми були схожі на двох дуже хворих привидів.

– Вперед, – прошипів кум. – Наша ціль – солянка! Відступу немає.

Ми вислизнули з палати. Ковдри волочилися по підлозі, ми плуталися в них, як у довгих сукнях. Йшли навшпиньки, притулившись до стіни. Біля поста медсестер довелося завмерти і прикинутися купою брудної білизни. Клавдія Іванівна пройшла повз, несучи піднос із пігулками, і навіть не глянула в наш бік. Камуфляж працював!

На прохідній сидів дід-охоронець, який спав з відкритими очима. Ми прослизнули повз нього, як тіні.

Ми вийшли на вулицю. Місто жило своїм життям. Люди в нормальному одязі, з кишенями (!), ходили, сміялися. І серед них ми: два мужики в лікарняних піжамах кольору “вирви око”, замотані в сірі ковдри. Звісно, ми привертали увагу. На нас дивилися. Хтось співчутливо, хтось з жахом, хтось знімав на телефон.

– Не звертай уваги, Рексе, – підбадьорював кум, перечіпляючись через край ковдри. – Ми – інкогніто. Ми – міські божевільні. Нас ніхто не чіпатиме.

До "Пузатої Хати" було три квартали. Це були найдовші три квартали в моєму житті. Кожен крок давався з боєм. Ковдри сповзали, оголюючи наші яскраві шорти. Вітер розвівав наші "плащі", і ми виглядали як два бетмени, що втікли з психлікарні.

І ось вона – "Пузата Хата". Запах смаженого м'яса, борщу і пампушок з часником вдарив нам у носи, як найкращі парфуми світу.

Ми зайшли всередину. Охоронець на вході хотів було нас зупинити, але, побачивши наші голодні очі і дивний вигляд, вирішив, що краще не зв'язуватися.

Ми скинули ковдри на стілець і постали перед касиркою у всій красі – я в лимонному, кум у рожевому. 

– Нам, будь ласка, – почав кум тремтячим голосом, – два борщі, дві солянки, вареників з картоплею, вареників з вишнями, котлет по-київськи...

– У вас гроші є? – підозріло запитала касирка, дивлячись на наші шорти без кишень. І тут кум зробив геніальний хід. Він зняв свою ковдру і витрусив її. З неї випав мобільний телефон і стара шкарпетка, в якій були заховані гроші.

Ми сиділи за столиком, уминаючи їжу, як у востаннє. Люди за сусідніми столиками відсувалися, але ми не звертали уваги. Ми були щасливі.

Назад ми поверталися так само, замотані в ковдри. На прохідній дід-охоронець прокинувся і запитав: 

– А ви куди ходили, хлопці? 

– На процедури, діду, – сито відригнув кум. – На інгаляцію борщем.

Нас, звісно, спалили. Клавдія Іванівна знайшла нас у палаті, ситих і задоволених, з крихтами від пампушок на бородах. Ми отримали догану, але воно того варте.

Відтоді ми називали ті шорти не інакше як “парадно-вихідна форма № 4 – для виходу в місто за котлетами”. А ковдри стали нашим талісманом.