Курорт “Зелений слон”

Липень у запорізькому степу – це не пора року, це тортури. Сонце смажило так, що мізки закипали під шоломами, а бронеплити можна було використовувати як гриль для стейків. Мухи були настільки втомлені спекою, що не літали, а ходили пішки по наших спітнілих писках.

Ми з кумом сиділи на позиції “Серун-Нора” і мріяли про одне, щоб занурити свої тлінні тіла у щось мокре і прохолодне. Вода у пляшках давно нагрілася до температури пристойного чаю.

І тут кум, який розглядав околиці в бінокль, раптом пожвавішав. 

– Рексе! – зашепотів він схвильовано. – Бачу ціль! Водний об'єкт! Стратегічний запас H2O!

Я глянув туди, куди він показував. Десь за пів кілометра, в низині між двома спаленими посадками, блищало... щось.

– Куме, – скептично сказав я. – Це не водний об'єкт. Це калюжа, яка залишилася тут з часів мезозою. Я бачив, як місцева корова підійшла до неї, понюхала, перехрестилася копитом і пішла геть. 

– Ти нічого не розумієш у польовій гігієні! – відрізав кум, вже розшнуровуючи берці. – Це ж природний басейн! Там мінерали! Лікувальні грязі! Та й взагалі, козаки в Дніпрі купалися, а ми що, гірші?

Аргумент про козаків був залізобетонним. До того ж, спека допікла так, що я готовий був пірнути навіть у чан з киплячою смолою, аби вона була мокра.

Ми висунулися на завдання. Підійшовши ближче, ми зрозуміли, що корова була права. Ставок мав колір радіоактивного борщу буро-зеленого кольору, з підозрілою райдужною плівкою на поверхні. Пахло від нього сумішшю тухлих водоростей, старої гуми і трохи безнадією. Над водою висіла хмара комарів розміром з горобців.

– Екологічно чиста зона! – авторитетно заявив кум, стягуючи штани. – Дивись, скільки живності!

Ми залишилися в самих трусах (на мені кольору тактичної оливи,  на кумові – з принтом веселих слоників, подарунок тещі). 

– З Богом! – скомандував кум і першим ступив у “воду”.

Це було не купання. Це було повільне занурення в субстанцію. Ноги відразу загрузли в мулі по коліна. Муляка була теплою, слизькою і підозріло ворушилася. Коли вода (будемо називати це водою для зручності) дійшла нам до пояса, я відчув, як щось слизьке і холодне торкнулося моєї ноги.

– Куме, здається, мене тут хтось їсть, – нервово сказав я. 

– То п'явки! – радісно відгукнувся кум, який вже намагався плисти брасом, розгортаючи ряску руками. – Гірудотерапія! У Києві за це шалені гроші платять, а тут безкоштовно, по програмі НАТО!

Ми просиділи в тій багнюці хвилин десять, намагаючись не думати про те, скільки нових елементів таблиці Менделєєва зараз всмоктується через нашу шкіру. Освіжитися не вийшло – вода була температури парного молока, тільки дуже брудного молока. Зате комарі були в захваті від шведського столу, який ми їм влаштували.

– Все, – сказав я, відбиваючись від особливо нахабної бабки. – Відступаємо на підготовлені позиції.

Ми вилізли з очерету, вкриті з ніг до голови товстим шаром зеленого намулення і ряски. Кум був схожий на Водяного, який тиждень пив запоєм, а я на його невдалого помічника.

І саме в цей момент повз нас по ґрунтовці проїжджав "течик" мінометників з нашої батареї. Водій так задивився на двох зелених монстрів у трусах, що ледь не з’їхав у кювет. З вікон машини почувся регіт, який, мабуть, чули навіть на ворожих позиціях. Хтось кричав: “Лови їх, це інопланетяни!” і “Шреки атакують!”.

Ми стояли, гордо випнувши груди, вкриті багнюкою, і віддавали честь мінометникам.

Решту дня ми витратили весь наш стратегічний запас питної води, щоб відмитися від "лікувальних грязей". Але запах тухлого ставка переслідував нас ще тиждень.

Зате, коли ввечері комбат запитав, чому ми такі зелені, кум, не моргнувши оком, відповів: 

– Проводили рекогносцировку водної перешкоди з метою виявлення прихованих підходів противника. Маскування пройшло успішно, товаришу майор!

Відтоді той ставок на наших картах називається не інакше як Курорт "Зелений Слон". І ми туди більше ні ногою. Ну, хіба що спека буде зовсім нестерпна.