Як козаки

Це сталося на третій день після того, як наш взвод зайняв позиції у посадці з романтичною назвою “Бабин Зуб” (ну ви ж розумієте, що там не Зуб зовсім був насправді, а інше не зовсім літературне слово із трьох букв). Логістичний зв'язок з тилом бригади обірвався раптово і драматично. Наш водій тилового забезпечення, позивний “Шумахер”, вирішив скоротити шлях через поле, де, як виявилося, фермери завчасно посіяли не тільки соняшник, але й пару протитанкових мін. “Шумахер” відбувся легким переляком і важкою контузією своєї шоферської гордості, а от наш борщ у термосах денацифікувався по всьому полю.

Ми залишилися відрізані. Дорогу розмило дощами, а єдину стежку прострілював ворожий снайпер, у якого, судячи з усього, був особистий конфлікт з логістикою.

Запаси сухпайків танули на очах. На вечір третього дня шлунки бійців почали виконувати гімн України гучніше, ніж ми на урочистих шикуваннях.

– Це зрада, – бурчав наш кулеметник, догризаючи галету, твердішу за керамічну плиту в броніку. – Я так не можу. У мене організм вимагає гарячого!

І тут на сцену вийшов мій кум. Він поправив бронежилет, погладив вуса і подивився на нас поглядом гетьмана Сагайдачного перед походом на Москву.

– Хлопці! – гаркнув кум. – Ми козацького роду чи де? Що ми, як малі діти, чекаємо на мамку з кашею? Згадайте мультик! Як козаки куліш варили! Вони що, чекали на доставку Glovo? Ні! Вони брали і варили!

Ідея була сприйнята з обережним ентузіазмом. Ентузіазм був викликаний голодом, а обережність – тим фактом, що кум востаннє готував щось складніше за мівіну у 1998 році, і це закінчилося викликом пожежників.

– Для справжнього козацького куліша треба три речі: пшоно, сало і воля до перемоги! – заявив кум.

Воля у нас була. З іншим було складніше. Ми перерили всі бліндажі, які залишилися від попередників. Пшоно знайшов я. Воно лежало в скляній банці в кутку напівзруйнованого погреба. На вигляд пшоно було ровесником Першої світової. Воно збилося в такий твердий ком, що ним можна було заряджати гармату. 

– Стратегічний запас! – зрадів кум. – Витримане!

Сало знайшлося у самого кума. Він дістав з глибини рюкзака шматок, загорнутий у три шари промасленого паперу. Це було легендарне “генеральське сало”, яке він беріг на випадок ядерної війни або приїзду перевірки з Генштабу. Кум відрізав від нього половину зі сльозами на очах.

Замість казана ми використали нижню половину від 200-літрової бочки з-під солярки, яку ретельно (ну, майже) вимили водою з калюжі.

Кум розвів багаття. Оскільки дрова були сирі, дим валив такий, що ворожі дрони, мабуть, подумали, що ми викликаємо духів предків. 

– Це маскування! – кашляючи, пояснював кум. – Димова завіса!

Ми закинули в бочку-казан “стратегічне пшоно”. Воно не хотіло розварюватися, воно просто плавало у воді твердими жовтими кулями, весело постукуючи об борти. 

– Треба більше вогню! – командував кум, підкидаючи у багаття ящик з-під патронів.

Потім пішло сало. Кум нарізав його свої ножем (таким, як у Рембо був, так от для чого він) прямо на коліні. Додали тушонку, яку знайшли у медика, він нею, мабуть, лікував депресію. Знайшлися навіть дві в’ялі цибулини і одна морквина, яка бачила кращі часи ще за Януковича.

Аромат пішов специфічний. Пахло соляркою, горілим ящиком, старим салом і трохи надією.

Кум мішав вариво величезною палицею, яку він назвав “гетьманською булавою”. 

– Головне в куліші – це душа! – повчав він, витираючи піт, змішаний з сажею. – І щоб трохи попелу з багаття потрапило. Це додає автентичності!

Автентичності у нас було хоч відбавляй. В казан потрапив не тільки попіл, а й пара жуків-солдатиків та пріле листя. Кум сказав, що це “протеїнова добавка”. Ми не мали, а ні сили, а ні потрібних компетенцій, щоб йому заперечити.

Через три години кум оголосив: “Готово!”. Вариво виглядало... загрозливо. Це була густа, сіро-жовта маса, в якій стирчали шматки сала і недовареної моркви. За консистенцією воно нагадувало цементний розчин.

Ми сіли навколо бочки. Запала тиша. Лише десь далеко працювала арта. 

– Ну, з Богом, – сказав я, перехрестився і зачерпнув першу ложку.

Це було... дивно. Воно хрустіло на зубах (пшоно так і не здалося). Воно віддавало дизельним паливом. Воно було пересолене, бо кум сипав сіль жменями "на око".

Але, чорт забирай, це було найсмачніше, що ми їли за останній тиждень! Воно було гаряче, жирне і своє, рідне. Ми їли, обпікаючись, і відчували, як козацька сила (і холестерин) розливаються по жилах.

– А я казав! – тріумфував кум, вимазаний сажею по самі вуха. – Як козаки!

Найцікавіше сталося за годину. До нас таки прорвалася “елька” з тилу. Привезли термоси з гарячим, правильним, збалансованим супом з макаронами.

Комвзводу подивився на наш закопчений підрозділ, на порожню половину бочки, з якої ще пахло соляркою і салом, і на повні термоси свіжого супу. 

– Хлопці, ви що, не голодні? – здивувався він.

Ми ліниво переглянулися. 

– Та ні, командире, – відригнув наш кулеметник, погладжуючи живіт. – Ми тут... перекусили. Козацьким делікатесом. Ваш суп якось... несерйозно після цього.

Відтоді кум отримав новий позивний – “Шеф”. А наш підрозділ раз на тиждень, навіть коли є постачання, спеціально ігнорує польову кухню. Ми розпалюємо багаття, дістаємо ту саму бочку з-під солярки і варимо “Куліш імені Бабиного Зуба” (ну не зуба, ви зрозуміли). Бо традиція – то святе.