Королівський корч

Все почалося з того, що наш старий добрий “течик” (земля йому пухом і вічна пам'ять на розборці) героїчно загинув. Ні, не від ворожого прильоту. Кум вирішив перевірити, чи зможе він переїхати протитанковий рів. Рів переміг. “Течик” ліг на пузо, задер колеса до неба і жалібно випустив останній клуб диму.

Комбат подивився на це, зітхнув так, що з дерев осипалося листя, і сказав: 

– Хлопці, щоб до ранку у вас були колеса. Бюджет – банка тушонки і моя повага. Крутіться (Ну він не зовсім так сказав, як ви розумієте).

Діватись нікуди. Ми з кумом сприйняли це як бойове завдання.

– Куме, – сказав я, гортаючи OLX на розбитому екрані телефона. – Нам треба щось надійне, просте, як двері, і бажано, щоб їздило не тільки на солярці, а й на святій воді та твоїх матюках. 

– Залиш це професіоналу, – відмахнувся кум, поправляючи тактичні окуляри, які він носив навіть вночі та в бліндажі. – Я знайшов варіант. Британець! Чистокровний! Пишуть, що на ньому сама королева Єлизавета-небіжциця їздила на полювання.

“Британцем” виявився Mitsubishi Pajero Sport 2001 року, який виглядав так, ніби брав участь у Столітній війні, причому з обох сторін. Він знаходився десь під Лондоном, коштував підозріло дешево і мав одну маленьку особливість.

– Куме, – кажу я, дивлячись на фотографії. – Тобі не здається, що кермо у нього трохи... не там? 

– Це тактична перевага! – безапеляційно заявив кум. – Ворог цілитиметься у водія зліва, а там пусто! Це ж елементарна військова хитрість! 

– Ага, – кажу. – А ще це означає, що коли я буду обганяти фуру, ти будеш моїм перископом.

Машину нам пригнав волонтер до кордону. Коли ми її побачили, кум аж просльозився. 

– Дивись, яка красуня! – захоплювався він, погладжуючи іржу на крилі. – Це не корозія, це бойовий камуфляж “Лондонський бруд”.

Волонтер віддав ключі, перехрестив нас і дуже швидко втік. Ми сіли всередину. Салон пахнув сумішшю старого англійського твіду, мокрого собаки і чомусь каррі. Я за звичкою плюхнувся на ліве сидіння. 

– Куме, а де кермо? – питаю я, мацаючи повітря перед собою. 

– Звикай, ти тепер штурман, – регоче кум з правого боку. – Передавай за проїзд!

Перші кілометри були пеклом. Кум, намагаючись увімкнути поворотник, постійно вмикав двірники. Тому кожен наш маневр супроводжувався істеричним шкрябанням гуми по сухому склу. Перемикати передачі лівою рукою для нього було так само природно, як чистити автомат ногами. Кожного разу, коли він тягнувся до важеля, він випадково бив мене по коліну. 

– Куме, це харасмент! – кричу я. 

– Це бойове злагодження екіпажу! – відповідає він, в черговий раз вмикаючи двірники замість дальнього світла.

Але найстрашніше було на обгонах. Траса, попереду повзе стара вантажівка з буряками. Кум висовується вправо, але ж йому нічого не видно. 

– Штурман! Доповідь по обстановці! – командує він. 

Я, втиснувшись лобом у лобове скло зліва, кричу: 

– Бачу зустрічну! “Ланос”! Ще не скоро! 

– Плюс! Йду на зближення! – кум дає по газах. Машина реве, двірники шкрябають, в салоні пахне горілим маслом і каррі. Ми зрівнюємося з вантажівкою. Водій вантажівки дивиться вниз і бачить дивну картину: зліва сидить мужик у формі і хреститься, а справа нікого немає (кум пригнувся, видивляючись ями). Водій вантажівки від гріха подалі з’їхав на узбіччя.

– Бачиш! – тріумфував кум. – Вони нас бояться! Психологічна атака!

Ми доїхали до позицій пізно вночі. Машина кипіла, ми теж. Одне колесо трималося на чесному слові, глушник ми загубили десь під Тернополем, тому наш "корч" ревів як підбитий бомбардувальник.

Вранці вийшов комбат приймати роботу. Він довго ходив навколо нашого праворульного монстра. Постукав по колесу – воно загрозливо захиталося. Заглянув у салон – пахнуло каррі. 

– Ну що, орли, – сказав комбат. – Це... це, безумовно, транспортний засіб.

І тут кум вирішив продемонструвати головну фішку. 

– Пане майор, – каже кум. – Дивіться, як тут працює кондиціонер! Звір! 

Він завів машину, натиснув кнопку. Під капотом щось дзвякнуло, перднуло, і з вентиляційних отворів повалив густий чорний дим прямо в салон. Ми вискочили звідти як ошпарені.

Комбат подивився на нас, на машину, з якої валив дим, і мовчки пішов у бліндаж.

Думаєте, ми здали "корча" на металобрухт? Дзуськи. Ми з кумом люди хазяйновиті. Ми затягнули машину сіткою, обклали мішками з піском. Двигун там все одно здох остаточно. Але! У цього "Паджеро" виявилися на диво зручні крісла, що розкладаються майже горизонтально. А через те, що кермо справа, зліва (на місці пасажира) утворилося ідеальне місце для встановлення кавоварки і маленького столика.

Тепер це наш елітний стаціонарний спостережний пункт підвищеного комфорту. Ми сидимо в британських кріслах, п'ємо каву, дивимося в тепловізор через лобове скло і називаємо це “Lounge Zone 4.5.0”. Комбат спочатку лаявся, а тепер сам приходить до нас посидіти. Каже, в цьому "корчі" аура заспокійлива. Мабуть, таки справді королева на ньому їздила.