Розділ 3. Роман. Суперсила та сестри Холлівел

— Та скільки можна, блядь?!

Із динаміків знову співали «бейбі». Я вже перемикав станції, вмикав власний плейлист, навіть якийсь старий рок знайшов, але й там здоровий патлатий мужик раптом захотів собі бейбі.

Вимкнув усе нахрін! До будинку доїхав із відчиненим вікном і таким настроєм, що охоронець у паркінгу навіть не спробував привітатися. Мабуть, добре мене знав.

У ліфті лежала дитяча пляшечка. Ну звісно, от просто посеред підлоги. З рожевою кришкою й залишками чогось білого всередині. Я подивився на  на камеру під стелею.

— Дуже смішно.

Коли двері відчинилися на моєму поверсі, мало не вибіг. У квартиру зайшов, зачинився й притиснувся спиною до дверей.

— Дурдом якийсь…

Тут принаймні було тихо. Ніхто не народжував, не називав мене татом і не пропонував дитячу лінію одягу. Я сам купував цю квартиру, сам обирав меблі й точно знав, що жодної пляшечки тут бути не могло.

Скинув піджак просто на підлогу й дістав телефон.

Марта. 

Треба знайти цю суку й нормально поговорити. Я вже навіть погодився б почати спокійно. Але у додатку нашого листування не було.

Оновив сторінку, вийшов із профілю, зайшов знову. Інші жінки залишилися на місці. Та, яка третій тиждень надсилала фотографії свого сніданку, теж нікуди не поділася. А Марти не було.

Видалила акаунт, тварюка...

Я набрав її номер. Жіночий голос повідомив, що номер не обслуговується.

— Ще недавно обслуговувався, — сказав я й подзвонив удруге.

Відповідь не змінилася. А в інстаграмі Март виявилося стільки, що я почав підозрювати окрему програму з їх розведення. Я переглядав обличчя, вводив ім’я інакше, згадував, чи не говорила вона про роботу. Нічого корисного. Про себе ця жінка примудрилася розповісти значно менше, ніж я про себе.

Тоді знесилено кинув телефон на кухонний стіл і відкрив холодильник.

Спочатку треба поїсти. На голодний шлунок я навіть звичайних людей терпіти не міг, а тут доводилося шукати навіжену, яка зникла одразу після того, як у мене почалося це лайно.

Дістав контейнер із запеченим м’ясом, відкрив кришку. У ту ж секунду, як відчув запах, підступила нудота.

— Ну звісно. Куди ж без тебе.

Закрив контейнер і засунув назад. Учора це було нормальне м’ясо. Але добре, взяв йогурт — та сама історія.  Від яєць мене пересмикнуло ще до того, як я вирішив, що з ними робити.

Сперся руками на стільницю й почекав, поки відпустить.

— Давай уже, визначайся. Я весь вечір тут стояти не буду.

Не знаю, до кого саме звертався. До шлунка, мабуть.

Погляд упав на полицю, де стояла банка зелених оливок. Я відкрив її, обережно понюхав і раптом зрозумів, що хочу оливку. Дуже. Просто зараз, всю банку.

Першу з’їв над раковиною. Другу теж. Після третьої потягнувся до банки з медом.

Сука, смачно.

Я пожував, чекаючи покарання, але організм поводився чудово. М’ясо йому, бачте, не підходило, зате ось це він приймав із задоволенням.

За кілька хвилин на найбільшій тарілці лежала сира картопля, нарізані маринованіогірки й бутерброди з маслом, варенням, грибною намазкою та сиром. І це все одночасно в кожен бутерброд. Мед теж узяв із собою. Якщо вже їсти як псих, то хоча б наповну.

На телефон прийшло повідомлення.

«Ром, то я на дев’яту?»

Маша. Або Даша. У мене зараз зовсім не було сил з’ясовувати.

Я написав, що сьогодні не вийде, й відніс тарілку до дивана. Привести жінку, відійти від неї на три метри й пояснювати, що вона дуже красива, але мені від неї хочеться блювати, я не був готовий.

Увімкнув спорт. На екрані двоє мужиків збиралися набити один одному морди. Нарешті щось, у чому я розумів логіку.

Уже мостився, поклав ноги на столик, узяв бутерброд... І мене знову почало нудити.

Та ну йолкові яли-и-инки...

— Та я ж щойно це їв.

Подивився на тарілку. Усе було те саме. Огірки не встигли зіпсуватися за дорогу з кухні, картопля теж навряд чи могла організувати щось проти мене за ці тридцять секунд.

— Я лише ввімкнув телевізор!

Хм... Аж завмер із пультом у руці.

У кабінеті мені ставало легше поруч із мишкою. Біля Наді знову накривало. Їжа теж підходила не вся.

А що, як…

Перемкнув на новини. До нудоти відразу додався гул у голові.

— Ясно. Дякую, перевірили.

На наступному каналі хтось тікав із пістолетом через підземний паркінг. Я протримався секунд десять, поки не довелося сісти рівніше й кілька разів ковтнути. Клацнув далі.

Темноволосий чоловік цілував дівчину, яку я десь бачив.

— Фібі.

Господи, це ж ті відьми Холлівел.