Розділ 2.2 Ім'я на полях

Сорочка вже висохла, але піджак я поки не знімала з декількох причин. По-перше, у ньому було тепло. А по-друге, він пахнув парфумами Романа Олександровича, і я час від часу поправляла комір, щоб відчути їх знову.

Решту дня я мала сидіти в комірчині й не заважати. Принаймні саме такого висновку дійшла після третього запитання про свої обов’язки.

— Поки побудьте тут, — відповів він, не відриваючись від документів.

Я побула. Навіть відкрила Excel, щоб мати поважний вигляд, якщо він раптом зазирне. Щоправда, в порожній таблиці працювати було складно, тому невдовзі я почала прислухатися до розмови за дверима.

Надя прийшла просити вибачення. Говорила тихо, щось пояснювала про нерви й важкий ранок, а я сиділа нерухомо, щоб мене не почули в кабінеті.

— Ще раз таке побачу, Надя, і розмовляти не будемо, — сказав Роман Олександрович.

— Звичайно. Я ж…

— Працюйте.

Мене трохи відпустило. Усе-таки комуналка сама себе не оплатить.

А другу жінку він на роботі не залишив. Я навіть не знала, як її звати, і мені було її шкода. Мабуть, у неї теж були платежі, якісь плани на вечір, а тепер доведеться розповідати вдома, що її звільнили.

От тільки вона сміялася, поки я стояла мокра посеред коридору. Тож шкода мені було якось не до кінця.

Роман Олександрович зробив це через мене. Заступився, навіть не запитавши, що сталося. Побачив і відразу…

Я підтягнула його піджак на плечах і мрійливо зітхнула.

Як лицар.

— Ліля, де моя ручка?

— Лідія. Я не…

— То знайдіть!

Вийшла з комірчини, старанно приховуючи усмішку.

Ручка лежала під його ж долонею. Я показала, він підняв руку, глянув на неї й одразу щось підписав. Подяки не було, але я все одно почувалася корисною.

До кінця дня дорогу до канцелярії я вивчила краще, ніж власні посадові обов’язки. Князєв згадував про потрібні речі по одній, зазвичай щойно я поверталася. Папір. Потім стікери. Потім інші стікери, бо ці були замалі. Зате я дізналася, що в офісі можна дуже багато сказати, просто подивившись на людину.

Наприклад, що їй тут не раді.

Після моєї спроби зробити каву це почали казати й уголос. Та я чесно хотіла виконати обіцянку. Знайшла зерна, чашку, прочитала написи на кнопках. Кавомашина мала безліч функцій, але жодної під назвою «Я тут уперше, будь ласка, допоможіть».

Кришка не зачинялася, тож я трохи натиснула. Зовсім трохи. Пластикова деталь залишилася в руці, а на екрані з’явився червоний напис.

— Тільки не кажи, що ти її зламала, — промовив хтось за спиною.

Можливо, вона знімається.

За п’ять хвилин біля кавомашини вже зібралися люди, які дивилися на мене приблизно так само, як Крістіан на мою брошку.

— Ліля!

Так зраділа його голосу, що відгукнулася без виправлень.

До кінця робочого дня в Романа Олександровича нарешті закінчилися доручення. Я повернула піджак, подякувала, забрала сумку й вийшла з офісу з усмішкою, якої ніяк не могла позбутися.

На блузці залишилася пляма. На власному піджаку теж. Мене вже не любили в приймальні, канцелярії й біля кавомашини, а завтра я мала знову сісти в комірчину. Але…

Піднявши обличчя до неба, трохи примружилася від прохолодного вітру.

Він такий… такий…

Із двома вищими освітами я могла б придумати щось точніше, але не хотілося.

— Лідусь, ти вдома? — долинуло з вітальні, коли я зайшла додому.

Ми жили у старому фонді, де стелі були дуже високі, а платежі за опалення ще вищі. Бабуся щозими сварилася на цю квартиру, але я знала, що ніколи вона звідси не переїде.

Та й мені тут подобалося. Особливо подвійні двері у вітальню, майже до самої стелі. Я радісно відчинила обидві стулки й навіть пританцювала на порозі.

— Ба! Мене взяли!

Бабуся відклала сорочку, на якій пришивала ґудзик.

— Та я й не сумнівалася. Який дурень тебе не візьме? Он скільки дипломів…

Вона подивилася на пляму.

— А це що?

— Це… Напій розлили.

— На тебе?

— Випадково.

Це принаймні було правдою. Бабуся підвелася й підійшла ближче, розглядаючи тканину.

— Треба замочити. Чому відразу не зателефонувала?

— Ба, я ж працювала.

Слово прозвучало приємно. Працювала особистою помічницею генерального директора та співвласника «Князєв Груп». Романа… Олександровича…

— Справді? І чим займалася?

Тут я трохи розгубилася. Розповідати про стікери не хотілося, про кавомашину було рано. А про комірчину бабі взагалі краще ніколи не казати.

— Мене взяли особистою помічницею керівника.

— Андрія Карлюка?

— Ні. Романа Князєва. Він директор і співвласник.

Бабуся мовчала. Мені таке мовчання ніколи не подобалося.

— А керівник твій молодий?

Поки я думала, який вік можна вважати молодим, бабуся все зрозуміла й без мене.

— Дивися мені…

Куди саме дивитися, було й так ясно. Точніше, куди треба було НЕ дивитися. Тож я швидко побігла на кухню, щоб уникнути наступних запитань.

За вечерею намагалася говорити про компанію. Про великий офіс, майбутню колекцію, про те, скільки там працює людей. Проте Роман Олександрович усе одно якось потрапляв у кожну другу фразу.

Бабуся слухала, розправляючи на колінах полотняну серветку. У нас їх берегли в окремій шухляді, прасували й вставляли в срібні кільця. Навіть коли на вечерю були вчорашні котлети, серветки належало брати чисті.

— Він одразу втрутився, — сказала я, коли дійшла до випадку з напоєм. — Навіть піджак свій дав.

— Добре, що заступився.

— Правда?

Вона уважно глянула на мене, і я знову зайнялася вечерею. Стільки попереджень та осуду авансом одним поглядом може висловити лише людина, якій не байдуже. Але все одно відчуття було неприємне, наче мене впіймали на чомусь поганому.

Трохи згодом, десь о дев’ятій сорок п’ять, я замочила блузку та випрала комір піджака, почистила окуляри й приготувала на завтра білу сорочку в синій горошок. До неї підібрала сіру спідницю гармошкою, білі панчохи та сині туфлі на низьких підборах. І брошку з бірюзою — трохи зухвалості не завадить.