Розділ 2. Співбесіда

Тік… тік… тік…

Я важко зітхнув і знову примружився, розглядаючи дівчину навпроти. Вона вже перестала намагатися зі мною заговорити. Сиділа з папкою на колінах і час від часу обережно торкалася щоки, мабуть, перевіряючи, чи не прилипло до неї щось.

Нічого там не прилипло. Просто я на голих жінок стільки не витріщався, а тут уже кілька хвилин не міг відірвати очей, бо вона вся була не така.

Кульки Ньютона клацали на столі. До них ще й годинник на стіні приєднався, і я подумав, що зазвичай у моєму кабінеті хтось обов’язково говорив. Найчастіше я. Іноді голосно й матом. А тепер сидів мовчки, бо не знав, з якого боку підійти до цієї... як його... співбесіди.

Мені не потрібна була помічниця. Я не знаю звідки вона взяла ту вакансію та яким поверхом помилилася, але поки ця миша сиділа поряд, мене не вивертало.

От тільки взяти людину на роботу за те, що мене від неї не нудило… Хоча я й за дурніших обставин людей наймав. Надя, наприклад, на співбесіді просто нахилилася по ручку.

— То як вас звати? — нарешті спитав я.

— Лідія Олексіївна Макарова.

Вона вимовила це з такою старанністю, що я аж бровою повів. Викопана завучка. Залишилося сказати, що без батьків мене завтра до школи не пустять.

— Угу. Розповідайте.

Дівчина поклала папку на стіл і відкрила її, а я нарешті роздивився, що в неї було на голові. Коса. Тоненька коса, закручена навколо гульки й закріплена десь усередині. Це ж вона спеціально так робила. Стояла перед дзеркалом, плела, загортала, а потім подивилася на результат і вирішила, що можна виходити.

Ні прикрас, ні укладки. Волоссячко біля скронь стирчало, зате вся решта була стягнута так, що мені самому захотілося почухати потилицю.

— Мені двадцять три роки…

Я перевів погляд на її обличчя.

Двадцять три? Ну, в принципі, так. Шкіра хороша, зморщок немає. Якщо подумки зняти окуляри й розпустити волосся… Ні, ще блузку треба зняти. І піджак. Спідницю теж, бо я її вже бачив у приймальні, й такого не можна носити у двадцять три.

Так, стоп. У нас співбесіда.

— …закінчила два університети. Навчалася одночасно, тому досвід роботи поки що…

На верхньому ґудзику блузки в неї була брошка. Я нахилив голову, придивляючись до каменю. Це шо, яшма?

Господи, я навіть не повинен знати, що таке яшма. Може, й повинен, але точно не хотів би. Це ж бабусина тема. У неї такі штуки лежали в коробочці з-під цукерок, і малим мені забороняли їх чіпати.

А ця на себе почепила. На співбесіду. У компанію, яка продає жіночу білизну.

— …вільно володію англійською, також можу працювати з…

Цікаво, вона цнотлива?

Я подивився їй в очі, й дівчина на мить збилася, але продовжила. Навіть добре, що продовжила, бо я вже мало не спитав уголос. Так переконливо вона виглядала. Наче хлопцеві, перш ніж розстебнути їй блузку, довелося б познайомитися з усіма живими родичами.

Втім, відповідь зараз мені нічого не давала. Я й до тих, із ким давно був знайомий у всіх подробицях, сьогодні підійти не міг.

— …тому вважаю, що мої навички цілком відповідають…

— Каву робити вмієте?

Вона замовкла, так і не закривши рота. Ну нічого, я почекаю.

— Перепрошую?

— Каву, Лідуся. Робити вмієте?

Дівчина глянула на розкладені переді мною папери. Там, здається, були дипломи. Чимало дипломів, якщо врахувати, що університетів вона закінчила всього два.

— Я… не користувалася кавомашиною.

— А без кавомашини?

— Я взагалі не п’ю кави.

Мені вже починало не подобатися, куди йшла ця розмова.

— Тобто не вмієте?

Вона підтиснула губи, але цього разу подивилася прямо на мене.

— Не вмію. Проте це не стосується моєї професійної підготовки. Я щойно розповіла вам про…

— Ну й нащо це мені, якщо я залишуся без кави?

Вона мовчала, а я справді чекав на пояснення. Для мене з кави починалося геть усе, іноді навіть секс. Запросив на каву, налив вина, далі вже як домовимося. Що вже казати про робочий день, протягом якого мені доводилося розмовляти з людьми, яких я навіть трахнути не хотів.

Я потягнувся до чашки й згадав, що допив її хвилин п’ять тому. Чорт.

— Я навчуся.

— Коли?

— Можу сьогодні.

Оце вже була нормальна відповідь. Я відсунув чашку й поглянув на її документи, сподіваючись, що хоч щось із написаного здасться знайомим. Нічого. Усе, що я знав про кандидатуру, зводилося до двадцяти трьох років, двох університетів і яшми.

— Добре, Ліля. Приходьте завтра об одинадцятій.

— Лідія, — тихо поправила вона.

— Отже, об одинадцятій. Проведемо другу співбесіду.