Розділ 1.2. Аллергія на жінок та особлива сіра миша

— Яка ще дитяча лінія?!

Надя аж здригнулася від мого голосу.

— Ну... для немовлят. Повзунки там, бодіки, шапочки...

— Я знаю, що таке дитячий одяг, Надя! Де ця жінка?

— Пішла.

— Куди?

— Романе Олександровичу, я ж не можу знати, куди вона...

— Камери! Хочу побачити її на камерах!

Я розвернувся до панелі ліфта й натиснув кнопку першого поверху. Надя зітхнула, але промовчала. Розумна жінка.

За п'ять хвилин ми вже сиділи в кімнаті охорони перед шістьма моніторами.

— Ось вона, — показав черговий, перемотуючи запис. — О дев'ятій сімнадцять зайшла через головний вхід.

На екрані з'явилася жіноча постать у темному плащі. Я нахилився ближче й попросив збільшити зображення. Охоронець клацнув мишею, але краще від того не стало. Жінка йшла через хол, трохи опустивши голову. Капюшон закривав верхню половину обличчя, а довге чорне волосся спадало на щоки.

— Наступна камера.

На іншому записі вона стояла біля стійки адміністратора, але саме в ту мить, коли мала потрапити обличчям в об'єктив, повернулася боком. На третьому відео її затулив чоловік із коробками. На четвертому вона нібито випадково нахилилася поправити взуття.

— Та що за хрінь?

Охоронець перемотав запис назад. Ми переглянули його ще раз, потім третій, але результат не змінився. Жінка наче знала, де розташовані камери. То волосся закриє обличчя, то капюшон насуне, то стане саме так, щоб її затулив хтось із працівників.

От стерво!

— А коли виходила?

— Ось тут, Романе Олександровичу.

На екрані жінка пройшла повз турнікети, повернула голову до охоронця й щось сказала. Той усміхнувся.

— Що вона вам сказала? — запитав я.

Чоловік помітно зніяковів.

— Що я гарний та заслуговую на кращу роботу.

— Що?..

Надя за моєю спиною тихенько засміялася. Я повернувся до неї, але секретарка одразу зробила серйозне обличчя й заходилася розглядати один із моніторів.

Навіжена. Просто навіжена якась.

— Так. Слухайте уважно. Якщо ця жінка з'явиться ще раз, негайно повідомляєте мені та нікуди її не випускаєте. Зрозуміло?

— Так точно.

— І фотографію мені скиньте. Найкращий кадр, який знайдете.

Ми з Надею вийшли з кімнати охорони, але дорогою до ліфта вона все-таки не втрималася.

— Романе Олександровичу, а ви її знаєте?

— На жаль.

— Може, вона з тих моделей, яких ми не взяли на зйомки?

Та ні. Цю я б запам’ятав.

На керівному поверсі мене нарешті зустріло звичне життя. Величезні панорамні вікна, скляні перегородки, зразки тканин на манекенах, запах дорогої кави й парфумів. Тут розташовувалися кабінети директорів напрямків, переговорні кімнати та студія, де ми відзнімали частину рекламних матеріалів.

Я любив це місце, особливо в понеділок, коли всі бігали з папками, телефонували постачальникам, сварилися через терміни й намагалися встигнути зробити те, що мали закінчити ще в п'ятницю.

Ось вона, нормальна робоча атмосфера.

— Рома! — назустріч поспішив Сірий, тобто Сергій Миколайович, комерційний директор. — Треба погодити ціни на зимову колекцію.

— Після десятої.

— Ага, звісно. Тоді ще занеси мені кави та зроби горловий...

— Ой, та давай вже!

Так швидко я ще не працював. Передивився декілька папок, прорахував у голові все до копійки, перепровірив... І поставив підпис. Усе, аби ця падюка, яка була вже років десять, як моїм другом, відчепилася.

За ним з'явилася головна дизайнерка з трьома ескізами в руках.

— Чому виріз такий маленький?

— Ви ж самі сказали зробити колекцію стриманішою.

— Стриманою, а не монастирською.

Дизайнерка закотила очі, та я зробив вигляд, що не помітив, бо давно вже хотів її за це звільнити. Працювала добре, але ж бісила як, ой бісила...

Далі були звіти з продажів, і я побачив, що жіноча білизна знову витягувала квартальні показники.

От за що люблю жінок. Навіть коли вони не зі мною, вони приносять мені гроші.

Десь ближче до одинадцятої я зайшов до фотостудії, де саме готували зйомку нової колекції домашнього одягу. Дві моделі стояли біля дзеркала, поки стилістка поправляла одній волосся, а третя сиділа на високому стільці й гортала телефон.

— О-о-о, Рома-а-ане Олександровичу! — протягнула білявка, щойно мене помітила.

Каріна, двадцять чотири роки, ноги від вух, губи, над якими косметолог попрацював особливо старанно, і чудова звичка телефонувати лише тоді, коли їй був потрібен секс і трохи грошей. Мені такі подобалися.

— Каріно, сонечко. Як справи?