Розділ 1.3 Це вже не смішно

Сусідка з двадцять другого поверху несла на руках малого хлопчика. Той дивився просто на мене й усміхався беззубим ротом.

— Та-та! — повторив він і простягнув рученята.

— Ой, дивіться, який у нас балакун! — засюсюкала мати. — Це не тато, сонечко. Це дядя Роман!

Я кивнув їй і швидко сів у машину.

Ніяких тат. Ніяких дітей. Особливо чужих.

Завів двигун, увімкнув двірники, щоб прибрати зі скла залишки нічної вологи, і натиснув на омивач. У салоні миттю запахло рідиною для скла.

Зазвичай я навіть не помічав цього запаху, але сьогодні він ударив у ніс так різко, що довелося опустити вікно.

— Та бляха!

Знову нудота. Я відкинувся на сидіння, заплющив очі й кілька разів глибоко вдихнув.

Спокійно, Князєв. Ти дорослий мужик. Ти керуєш компанією, де працюють кілька сотень людей. Невже якийсь запах тебе переможе?

Дістав цигарку. Ну а що?

Найкращий спосіб заспокоїти нерви, перевірений роками. Тож прикурив, зробив затяжку... І мало не задихнувся.

Дим виявився таким гірким, що я закашлявся, а після другої затяжки взагалі викинув цигарку у відчинене вікно.

— Якого біса коїться?!

Все. Сьогодні ж до лікаря. Нехай перевіряє шлунок, печінку, що завгодно.

Я рушив із паркінгу. На першому ж світлофорі довелося зупинитися. Поки чекав зеленого, помітив робітників, які клеїли величезний рекламний банер.

«МАМИН ДІМ. УСЕ ДЛЯ ВАШОГО МАЛЮКА!»

З плаката усміхалася щаслива вагітна жінка, обіймаючи округлий живіт.

Я різко відвернувся, не збираючись на це дивитися. І там, у сусідній машині, біля вікна сидів хлопчик років шести.

Прийшлося трохи йому посміхнутися, а він висунув язика.

Ну й виховання.

Я вже хотів відвернутися, але нахаба раптом показав мені середній палець. Його батьки попереду спокійнісінько про щось розмовляли й нічого не помічали.

— От засранець...

Був би я твоїм батьком, я б тобі той палець...

Світлофор перемкнувся, і я натиснув на газ, не додумавши, що саме зробив би з пальцем.

По радіо якраз почали передавати новини.

— А в столичному зоопарку справжнє свято! У рідкісної пари білих левів народилися одразу два...

Я вимкнув радіо.

— Та ви всі змовилися?!

Кілька секунд їхав у повній тиші, стискаючи кермо.

Треба просто думати про щось інше. Про роботу. Про гроші. Про жінок. Про що завгодно, тільки не про дітей.

Праворуч промайнув шиномонтаж. От чудова тема, про неї й буду думати.

Гума. Літня, зимова, всесезонна. Прекрасна тема. Ніяких дітей.

І, як не дивно, допомогло. Решту дороги я провів у роздумах про те, чи не час міняти шини, а заодно й купити нові диски.

Біля офісу охоронець привітався, як завжди, трохи випроставшись при моїй появі.

— Доброго ранку, Романе Олександровичу!

— Доброго.

У холі мене зустріли запах кави, цокіт підборів і знайомий гул голосів. Десь за скляною перегородкою вже готували знімальний майданчик. Дві моделі в халатах сміялися біля кавомашини.

Ось. Нарешті нормальне життя.

А тоді до мене підбігла захекана Надя, притискаючи до грудей папку.

— Романе Олександровичу! Там якась жінка приходила. Дивна така.

Я байдуже глянув на годинник.

— І?

— Залишила вам повідомлення, що нам терміново треба випустити дитячу лінію одягу. Уявляєте? І що ви особисто маєте нею зайнятися.

Надя усміхнулася, поправляючи папку.

— А ще сказала, що ви скоро самі зрозумієте, чому саме дитячу.