Розділ 1.2. Якого біса коїться?

Блискавка розрізала небо просто перед моїми вікнами. Я навіть не одразу зрозумів, що їх було дві.

Два однакові сліпучі розряди вдарили одночасно, освітивши вітальню так, наче хтось вирішив сфотографувати мою квартиру з космосу. За мить гримнуло, аж шибки затремтіли, а потім різко згасло світло.

— Та ви знущаєтеся?!

Я стояв посеред вітальні з дурнуватим листом у руках і дивився, як за вікнами поступово гаснуть вогні сусідніх будинків.

Треба купити якусь хрінь, щоб не вимикало...

Підсвітивши собі телефоном, я ще раз перечитав послання.

«Ти пообіцяв. Тож почнемо з кінця, коханий. Народи нам дітей».

— Хвора на всю голову.

Зім'яв аркуш і кинув у смітник, хоча одна деталь усе-таки не давала спокою. Звідки ця Марта, чи як її там, дізналася мою адресу? Я точно не запрошував її до себе.

З іншого боку, після третього віскі міг розповісти й номер квартири, і код від домофона, і навіть пароль від сейфа. Останнє було б прикро.

Завтра попрошу Надю перевірити камери.

На цьому вирішив питання закрити. Жінки після розставання іноді поводилися дивно, особливо ті, яким не залишили навіть записки. Але щоб надсилати погрози про пологи...

Я пирхнув, налив собі води й подався до спальні.

Мені снилася Лєра. М-м-м, Лєра...

Принаймні спочатку я був упевнений, що це саме вона. Блондинка з третім розміром і довгими ногами. А я сам сидів на дивані у власній вітальні, чекаючи, поки вона вийде з ванної. Однак замість Лєри звідти раптом вибігли двоє дітей.

Хлопчик і дівчинка. Років по три, не більше.

Хлопець у синій піжамі тягнув за собою іграшкову машинку, а дівчинка притискала до грудей якогось безокого зайця. Обоє були темноволосі, кароокі й підозріло схожі на мене.

Це ще що за дитячий садок?

Я хотів запитати, де їхні батьки, але малеча вже вмостилася на килимі й заходилася гратися.

Спочатку все було навіть терпимо. Я дивився на них, вони не чіпали мене. Чудова домовленість. А потім дівчинка підвела голову.

— Татку!

Я озирнувся.

— Це ти мені?

— Татку, йди до нас!

Хлопчик кинув машинку й теж простягнув руки.

— Та-тку!

За мить обидва вже дерлися мені на коліна. Дівчинка обійняла за шию, хлопець вмостився поруч і притиснув долоню до моєї щоки.

— Татку, а ти нас любиш?

— Ну...

— Любиш? — повторив хлопчик.

Господи, де ваша мати?!

Стало так страшно від того жахіття, що прокинувся я від власного крику. Серце калатало, футболка прилипла до спини, а подушка була мокрою від поту. За вікном уже світало.

Я сів на ліжку й потер обличчя.

— Оце присниться...

Треба менше пити. І менше знайомитися з психованими

Мій ранок зазвичай починався однаково, і я любив цей порядок.

О сьомій я вже ходив квартирою в самих спортивних штанах, поставив чайник і зробив тридцять віджимань просто на кухонній підлозі. Потім почистив зуби, одночасно переглядаючи повідомлення від Наді, яка навіть у суботу примудрялася надсилати мені робочі нагадування.

Сьогодні, на щастя, був понеділок. Тобто нормальний день, коли люди працювали, а не влаштовували дурнуваті розіграші з листами.

Кавомашина загуділа. Я дістав із холодильника бекон, яйця та авокадо.

Білок для м'язів, трохи жиру для ситості. Печінці після п'ятничного віскі теж не завадить щось нормальне.

Виклав бекон на сковорідку, розбив два яйця, а поки все шкварчало, розрізав авокадо й розім'яв м'якоть виделкою. Додав сіль, перець, кілька крапель лимонного соку. Краса.

Потім увімкнув телевізор, щоб не так нудно було. З екрана якийсь депутат вкотре розповідав, як чудово все буде, якщо потерпіти ще трохи. Я навіть не прислухався. Політики змінювалися, ціни зростали, а от жіноча білизна продавалася стабільно. У цьому й полягала перевага мого бізнесу.

— Учорашній шторм завдав значних збитків кільком населеним пунктам області, — сказав диктор у новинах. — Через аномальні опади підтоплено десятки будинків, троє людей досі вважаються зниклими безвісти...

— Нічого собі, — пробурмотів я.

Згадав п'ятничну грозу, ті дві блискавки й дивний лист, але вирішив не псувати собі апетит. Наклав сніданок, сів за стіл і відрізав шматочок бекону.

Поклав до рота, пожував...  І скривився.

— Що за гидота?

М'ясо мало дивний присмак. Наче його смажили на старій ганчірці, яку перед тим вимочили в бензині.

Я принюхався. На вигляд усе було нормально. Золотиста скоринка, трохи жиру, жодного натяку на псування.

Спробував іще шматочок. Дарма, бо шлунок неприємно стиснувся.