Розділ 1. Ти пообіцяв

Роман

Жінки пробачали мені будь-що. Так-так, це цілковита правда.

Я був покидьком і того не стидався.

У свої тридцять я мав усе необхідне для щасливого життя. Квартиру в центрі столиці, дорогий автомобіль, посаду генерального директора «Князєв Груп» і телефонну книгу, в якій жіночих імен вистачило б на пів планети. Але завжди залишалося місце для +1.

Маша Руда, Маша Фітнес, Маша П’ятниця. Даша Банк, Даша Нова, Даша Не Брати…

Якби мене спитали, нащо стільки, я б покрутив пальцем біля скроні та послав на хрін, бо я не гей — я поціновувач жіночої краси.

Красуні любили мене не менше, а от на роботі… там, вибачайте, не ліжко. Я знав, що за очі мене називають психованим диктатором, бо постійно вимагав — о боже мій! — працювати. Ну і ще декілька кейсів, коли звільнив половину поверху через поганий настрій, та вони самі були винні — нічого було так голосно ходити.

Але того четверга настрій у мене був пречудовий! Ми підписали контракт із великою європейською мережею магазинів. Сума була такою, що я навіть дозволив собі похвалити кількох людей, а потім випив із партнерами дорогого віскі.

Уже після другого келиха я подобався собі ще більше, ніж зазвичай. Довбаний геній!

Ближче до опівночі сидів у квартирі дівчини, з якою того вечора познайомився в додатку.

Її звали Марта. Або Мар’яна. Або Марія.

Точно щось на «Мар».

Довге чорне волосся, зелені очі й маленьке татуювання на внутрішньому боці зап’ястка. Три переплетені пелюстки, схожі на конюшину, тільки з гострими кінчиками. Я встиг його роздивитися, коли вона подавала мені склянку.

Вона не питала, скільки я заробляю, не згадувала про день народження, який чомусь у всіх наставав саме після знайомства зі мною, і взагалі здавалася цілком самодостатньою жінкою.

А потім почала ставити запитання.

— Ром, а ти колись хотів сім’ю?

— Звичайно, красуне моя. Роздягайся.

— Справжню?

— А буває несправжня?

Вона сиділа навпроти на дивані, підібгавши ноги, й роздягатися чомусь не поспішала.

— Дружину. Дітей. Щоб назавжди.

Я усміхнувся. Настрій був чудовий, дівчина неймовірно гарна, а до спальні ми могли б дістатися ще хвилин п’ять тому, якби вона не вирішила обговорити наше далеке майбутнє.

— З тобою? Хоч завтра.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Вона простягнула руку, і я поцілував її пальці.

— Одружуся з тобою, вдягну тобі каблучку з таким діамантом, що всі подруги позеленіють. Купимо будинок. Народимо дітей.

— Двох?

— Та хоч двійню! Навіщо витрачати час двічі?

Вона засміялася, і я вирішив, що ми нарешті порозумілися. Але поквапився.

— А ти сам хотів би народити?

Я зареготав.

От за це я й любив знайомства без довгої переписки. Ніколи не знаєш, що жінка скаже наступної хвилини.

— Я? Красуне, заради тебе хоч трійню! Ходитиму з животом, ти годуватимеш мене полуницею, а я скаржитимуся на токсикоз. Домовилися?

Марта не засміялася.

— Правда?.. Ти цього хочеш?

Я нахилився ближче й поцілував її в шию.

— Та-а-ак, люба моя. Обіцяю, що сам народжу тобі двійню. Так і буде.

— Ну, якщо обіцяєш…

Її рука лягла мені на плече. Татуювання на зап’ястку раптом стало червоним, наче під шкірою щось спалахнуло.

Я ковзнув по ньому поглядом. Мабуть, світло так упало. У кімнаті горіли свічки, а віскі ми пили щедро. До того ж вона нарешті потягнулася до ґудзиків моєї сорочки, і я перестав цікавитися освітленням.

О сьомій ранку голова боліла, а в пам’яті поступово відновлювалися вчорашні обіцянки.

Будинок. Діамант. Двійня, яку я сам погодився народити...

Треба було менше пити. Або хоча б менше розмовляти після того, як випив.

Марта-Мар’яна-Марія спала поруч, поклавши долоню під щоку. Я обережно вибрався з ліжка й почав збирати речі.

Годинник знайшов під ліжком, сорочку на підлозі, а у ванній забрав зубну щітку, яку вночі дістав із дорожнього набору. Я мав корисну звичку нічого після себе не залишати. Інакше потім починалося «заїдь, забери»... Дякую, не треба. 

Уже в ліфті заблокував її номер про всяк випадок. Після розмови про діамант випадок цілком міг настати ще до обіду.

Наступний тиждень минув чудово. Я підписав ще два контракти, купив новий годинник і посварився з головним дизайнером Крістіаном через довжину спідниць. Ще двічі переніс побачення з Дашею, бо переплутав її з Машею, але зрештою все владнав.

Про Марту вже забув.

Та в п’ятницю ввечері я на диво залишився вдома сам. За вікном накрапав дощ, на столі чекав стейк із доставки, і я саме збирався спокійно повечеряти, коли в двері подзвонили.

— Кого там принесло?

За вікном ударив грім. Скляні келихи на кухні задзвеніли, а світло на мить згасло й знову спалахнуло.

— Чудово. Ще й електрика накриється.

Я відклав виделку й пішов до дверей. 

У вічко нікого не було видно. Тож почекав, прислухався, а тоді відчинив і визирнув у коридор.

Біля мого порога лежав чорний конверт із моїм іменем.

«Роману».

Щойно повернувся до квартири, за спиною різко грюкнули двері.

— Та що за…

Квартирою пройшовся холодний протяг. Дощ уже тарабанив по підвіконнях, унизу завила чиясь сигналізація.

Я розірвав конверт і дістав складений навпіл аркуш. Угорі стояв маленький знак із трьох переплетених пелюсток.

Марта. От же причепилася!

Звідки вона взагалі знала, де я живу?

Я розгорнув аркуш до кінця. Чорнило мало темно-червоний колір, від окремих літер тягнулися тонкі патьоки.

«Ти пообіцяв.

Тож почнемо з кінця, коханий.

Народи нам дітей».