Розділ 14

Підбори гучно цокотіли бруківкою. Рішучим кроком я слідувала за Данилом, Тимуром Романовичем і ще кількома його підлеглими. Разом ми прямували до офісу компанії Андрія. Його звички були мені добре відомі, тому я не сумнівалася, що в ранкову пору ми точно знайдемо його там. До обіду Андрій завжди займався внутрішніми справами свого бізнесу, а потім уже організовував різноманітні зустрічі та переговори.

Головний офіс «Logistics Classical Specialists» займав декілька поверхів елітного бізнес-центру в центрі української столиці.

Увійшовши досередини сучасної та модної будівлі, ми опинилися перед рецепцією, за якою сиділа молода білявочка з бездоганною укладкою та витонченим макіяжем. Дівчина розтулила надмірно надуті (ну навіщо було так обколювати себе в такому молодому віці?) губки, але не встигла й слова мовити, бо Тимур Романович продемонстрував своє посвідчення та оголосив:

— У нас ордер на обшук приміщення та арешт Андрія Мартинюка.

Почувши це, ротик рецепціоністки розтулилися ще ширше, але вона так і не змогла вимовити ні слова. Та й урешті-решт, які слова від неї очікувалися? Шлях до кабінету Андрія я й сама знала, тому без вагань повела чоловіків туди.

Піднявшись ліфтом на чотирнадцятий поверх, ми рушили довгим коридором з простими, пофарбованими білою фарбою стінами аж у його кінець, де знаходилися кабінети керівників, у тому числі й Андрія.

Навіть не подумавши постукати, я рвучко відчинила двері та увійшла досередини.

З того часу, як я востаннє була тут, відбулися деякі зміни, хоч і не вельми кардинальні. Дизайн усе ще був виконаний у мінімалістичному стилі, проте на пофарбованій у персиковий колір стіні все-таки з’явилися кілька абстрактних картин відомих сучасних художників, творчістю яких Андрій захоплювався від щирого серця.

Побачивши нас, чоловік підхопився з-за столу, заваленого документами.

— Що відбувається?

— Андрію Мартинюк, вас заарештовано за організацію вбивства Костянтина Логанова та шахрайство, — чітко та виразно оголосив Тимур Романович, а його колега дістав наручники.

Андрій був вражений. Його погляд поспішно перескакував з одного присутнього на іншого, аж доки він нарешті не помітив мене. У його очах спалахнула надія.

— Віко, як же я радий тебе бачити! Ти ж розумієш, що все це маячня?

— Годі цієї вистави, Андрію. Просто визнай, що твій хитромудрий план щодо того, як знищити мене, з тріском провалився. Ти отримаєш те, на що заслужив.

Мене цілком захопило почуття тріумфу. Дивитися на поразку ворога було справжнім задоволенням.

Надія згасла. Він глянув на мене очима, сповненими гнівом, як у звіра, загнаного в глухий кут. Цей чоловік, якого я раніше вважала своїм близьким другом, виглядав по-справжньому небезпечним у той момент, так що по шкірі мимоволі пробіг табун мурашок.

— Це ще не кінець.

А далі все відбулося з блискавичною швидкістю. За декілька секунд Андрій опинився в мене за спиною, притягнув до себе та приставив до голови пістолет. Відчувши доторк холодного металу до скроні, я здригнулася. Страх і паніка заволоділи тілом, так що дихати стало важко, а ноги підгинались.

— Відпусти її! — люто викрикнув Данило і хотів було кинутися до нас, проте наступні слова Андрій зупинили його.

— Наблизишся ще на крок — я вистрелю, — його тон свідчив про те, що це не було простою погрозою. Мій друг дитинства дійсно був готовий убити мене тут і зараз, і це краяло мені серце. — Якщо хочете, щоб вона жила, дозвольте мені залишити країну та не переслідуйте мене.

Чоловіки перезирнулися. Їй усім, так само як і мені, не хотілося дозволяти Андрієві уникнути покарання за його злочини, проте ставало очевидно, що це вдасться зробити виключно ціною мого власного життя.

— Добре, тобі ніхто не заважатиме виїхати з України та не розшукуватиме закордоном, — врешті-решт промовив Тимур Романович. — Можеш іти, тільки відпусти Вікторію.

— Ні, поки вона побуде зі мною як гарант того, що ви не надумаєте порушити свою частину угоди.

Я побачила, як Данило гнівно стиснув долоні в кулаки. Він ненавидів Андрія, ненавидів ситуацію в цілому, ненавидів власне безсилля, оскільки не міг зробити нічогісінько, щоб визволити мене.

Андрій опустив пістолет, так що тепер його дуло було направлено мені не в голову, а між лопаток. Поза тим, іншою рукою чоловік схопив мене за лікоть і потягнув за собою з кабінету. Мені не залишалося нічого іншого, крім як піддатися йому.

Скориставшись ліфтом, ми спустилися до підземного паркінгу, де сіли в новенький чорний мерседес Андрія. Щоб керувати машиною йому довелося перестати тримати мене на мушці, проте пістолет він не сховав, а тримав поруч, зліва від себе, і, поза всякими сумнівами, був готовий у будь-який момент схопити його та вистрелити.

Як яскравий вогник серед мороку, у моїй свідомості несподівано спалахнув спогад.

Минав другий рік мого навчання в Америці. Одна з моїх багатеньких однокурсниць — Карен, здається, хоча я не маю абсолютної впевненості, що звали її саме так, бо подругами ми не були та й з тих пір чимало часу минуло — влаштувала маскарад, куди запросила всіх, хто заслужив хоч на крихту її прихильності. Як не дивно, мене також було віднесено до цієї групки «обраних». Очевидно, якимось чином однокурсникам все-таки вдалося дізнатися про мого тата та його вплив, хоч я й намагалася не афішувати цього.

Спочатку я не планувала нікуди йти, але врешті-решт Андрій змінив мою думку. Він саме приїхав навідати мене та, почувши про маскарад, наполіг, щоб разом пішли туди та повеселилися.

Той вечір дійсно виявився чудовим. Приміщення, у якому відбувся маскарад, було оздоблене просто неймовірними помпезними декораціями, що переносили всіх гостей у епоху Середньовіччя.

Панувала легка та розслаблена атмосфера. Я з виразною чіткістю пам’ятаю, як піддалася усьому цьому грайливому настрою, що поширювався залою та вирішила невинно пофліртувати з Андрієм. Не те, щоб я хотіла щось змінювати в наших стосунках, проте інколи під впливом інших людей можна наважитися на щось вельми несподіване.