Розділ 11

Коли ми нарешті дісталися до Броварів, починало темніти. Сонце вже майже сховалася за горизонт, посилаючи на землю останнє слабке проміння.

До зустрічі з Привидом залишалося ще близько години, тож ми ще мали трохи часу, щоб поїсти, оскільки цілий день у дорозі без крихти в роті давав про себе знати сильним відчуття голоду.

Перед нами постав вибір закладу харчування, проте яскрава вивіска «МакДональдзу» вирішила це питання ще до того, як розпочалося його обговорення. Замовивши не вельми здорові, але в будь-якому разі смачні бургери і ванільні шейки, ми з’їли їх прямо в машині.

Говорити особливо не хотілося, тому фактично до останньої миті ми просто мовчали. Та це не могло тривати вічно, і настав час обговорити останні деталі та піти на ту саму зустріч.

— Щойно Привид з’явиться, я одразу ж візьму його на мушку та триматиму ситуацію під контролем, — сказав Данило, поклав руку мені на плече та підбадьорливо стиснув його. — Усе буде гаразд. Я не дозволю йому тобі зашкодити.

Я кивнула, незважаючи на те, що з кожною секундою бридкі щупальця страху проникали все глибше та глибше всередину мене.

Потягнувшись за пляшкою води, я зробила кілька ковтків ледве теплої рідини, а тоді вийшла з машини та попрямувала пустою вулицею до місця зустрічі.

Стукіт підборів по асфальту, на якому тут і там валялися порожні бляшанки з-під пива та недопалки, звучав дуже різко у порівнянні з пронизливою тишею вулиці. Ноги тремтіли, але я продовжувала йти. Крок за кроком. Крок за кроком.

І щойно Привид постав переді мною власною персоною, страх зник. Мені стало абсолютно очевидно, що це звичайна собі людина, яку так само як й інших, можна підкупити, залякати або ж ще якось домовитися.

— То от яка ти, Вікторіє Логанова, — промовив Привид тоном, що, підозрюю, мав здаватися небезпечним і лякаючим, але не справив на мене такого ефекту.

— Я хочу домовитися з тобою.

Чоловік пирхнув.

— І яким же чином?

— Зараз це й з’ясуємо. Маю до тебе кілька запитань, Привиде.

— А що як я не зацікавлений у балачках? Що завадить мені прямо зараз перерізати тобі горлянку? — чоловік дістав невеличкий, але, безсумнівно, дуже гострий ніж. — Не думаю, що тобі було розумно приходити зі мною на зустріч. Краще б заховалася десь. Та нічо, мені ж менше роботи.

Я похитала головою та посміхнулася, з кожною секундою відчуваючи себе ще більш впевнено. Виявилося, що я переоцінювала Привида. Та тепер мені було ясно зрозуміло, хто переді мною, так що не було жодних сумнівів, як діяти далі.

— Логанові ніколи не втікають від загроз, вони дивляться їй прямо в очі та знищують, — самовпевнено заявила я, роблячи промовистий крок уперед.

Привид розреготався.

— Ти справді настільки дурна, щоб кидати пусті погрози людині зі зброєю? Я був про тебе вищої думки.

— Аналогічно можу сказати і про тебе, зважаючи на те, що ти знаходишся на прицілі.

Промовляючи ці слова, я не відводила погляду від Привида, не даючи йому жодної змоги здогадатися, де саме знаходиться мій снайпер.

— Блефуєш.

— А от і ні.

Я підняла руку, і в той же момент у доказ моїх слів пролунав постріл. Як ми і домовлялися з Данилом заздалегідь, пуля влучила в сміттєвий бак, що знаходився вельми близько до Привида.

На щастя, цей район не можна було назвати людним, а здалеку звук пострілу можна було переплутати з запуском петарди, так що ніхто не з’явився на шум, дозволивши нам безперешкодно продовжити діалог.

— А тепер подумай про те, що мертвим не потрібні жодні гроші. Тому наразі в тебе є лише один варіант — змінити сторону та почати співпрацювати зі мною.

Привиду, очевидно, вкрай не подобалося ті обставини, у яких він опинився, але зробити він нічого не міг. Єдине, що йому залишалося, — погодитися на мої умови.

— Дай здогадаюсь, тобі потрібне ім’я твого головного ворога?

— У точку.

— Гаразд, я назву його тобі. Мене найняв Андрій Мартинюк.

У мене наче землю з-під ніг вибили. Не очікувала, що Привид назве саме це ім’я. Будь-яке, але не це.